Дослідження ціннісних орієнтирів українців, яке недавно оприлюднила соціологічна група «Рейтинг», – це вирок сьогоднішньому суспільству, чіткий і безжальний, як рентген.  

У дослідженні Україна постає як розшматована, безвідповідальна, неорганізована та схильна до авторитаризму країна. Ми живемо між двома різними світами, не наважуючись зробити вибір між Європейською Унією та Митним Союзом, мажоритарною чи пропорційною виборчими системами, аграрною країною чи індустріальною, демократією чи авторитаризмом.

59 % громадян прагнуть «сильної руки», яка візьме на себе відповідальність за країну замість виборців, але при цьому 42 % вважають, що країні не вистачає свободи слова, яка можлива лише в розвинених демократіях. Такі парадоксальні результати свідчать про нездатність українців встановити причинно-наслідкові зв’язки між демократією та свободою слова, авторитаризмом та цензурою. Вони вказують на гостру потребу у політичній освіті, яка могла б дати більш довгостроковий поступ, ніж сотні проплачених та малочисельних мітингів як на площах країни, так і під Межигір’ям.

Правда про цінності українців промовиста і гостра, як гільйотина: на Сході та Півдні країни більше підтримують авторитарні цінності закритого суспільства (68% громадян не вистачає «сильної руки»), а на Заході – демократичні, притаманні відкритому суспільству (34% прихильників демократії).

Майже третина жителів держави виступає за повернення до планової економіки, що означає страх за своє майбутнє та відсутність культури ініціативи. Ринкова економіка, яку підтримують 50% опитаних, передбачає розвиток підприємництва та творення додаткових вартостей. Це здорова зарадність – вміння шукати вихід з будь-якої ситуації. Авторитарне суспільство будується за зовсім іншим принципом: вихід з  проблеми визначається можновладцями. Тобто не потрібно вибирати, не потрібно мислити, не потрібно перейматися. Жереб кинуть та рішення приймуть люди із «сильними руками».

Але чекати на волю політичної еліти чи слідкувати, як «лупають цю скалу» поодинокі лідери думок, немає часу. Єдиний шлях подолати ціннісну прірву – це порозуміння між українцями та українцями, віднайдення спільних цінностей.

Бездіяльне чекання на нове покоління з іншими цінностями може перетворитись на чергову главу в романі «Осінь Патріарха» Габріеля Маркеса – сумбурний та шизофренічний процес втрати покоління. Адже молодь також відчуває загрозу совєтизації – 32% молоді за «сильну руку», а 20% нового покоління шкодує за СРСР. Але при цьому є тенденція, яка дає надію: чим освіченішаа людина,  тим менше її ваблять авторитарні цінності. Тому освіта – це шлях до розвінчання міфів минулого та плекання цінностей майбутнього. Проте вища освіта в Україні славиться своєю пишною формою та відсутністю змісту. При вході у більшість університетів країни мусимо мати сміливість заснувати символи вільного духу – Вуличні університети. Кожного дня нагадувати, що студенти в Україні завжди можуть отримати дипломи, але в них може з’явився шанс отримати справжню освіту. Через неформальну освіту ми маємо можливість швидше поширити цінності та сконструювати нові смисли.

Нам потрібно побороти традицію безвідповідальності та створити культ ініціативності. Ми не готові в повній мірі брати відповідальність за свою вулицю, місто та країну, хоча є її справжніми господарями. Можемо довго розглядати феєричні фотографії бунтів проти ісламізації в Туреччині, диктаторського режиму в Єгипті, комерціалізації освіти у Франції чи безробіття в Іспанії, але поки не буде середовищ та структур, які можуть організувати громадян, фотокореспондентам не буде, що фотографувати. Навчити громадян віддавати та жертвувати через усвідомлення можливості керувати спільною долею – це, мабуть, місія політичних партій та громадських організацій на найближчі роки. Набагато ефективніше, замість мітингів без цілей та пропозицій, навчати людей, як об’єднуватись та керувати спільним майном.

На постанову вищого суспільного суду апеляцією зможе відповісти лише нове покоління українців, якому притаманні цінності відкритого суспільства. Молодь хоче мати можливість реалізувати свою підприємливість, мати доступ до правдивої інформації, та хоч і відкладає важливі рішення, але прагне приймати їх самостійно. Модернізація відбувається після зміни ставлення, а не через розробку стратегій, підписання Указів чи ухвалення рішень. Тому реалізувати міфічний модернізаційний прорив, перетворивши його у мрію для кожного українця та план для кожного політика, можливо лише після люстрації. Люстрація не через історію, політичні погляди чи національність, а через втрату шансу. Люстрація повинна відбутись за принципом залученості до вершення доль громадян. Двадцять років теперішні політики не реалізовували свій шанс змінити країну, а часу було достатньо, щоб зробити неможливе – перетворитись з політиків на архітекторів іншої України.

Тарас СЛУЧИК, політолог,

керівник регіонального відділення Інституту політичної освіти