Я вважаю себе літератором. І дуже щасливий, що літератора не можна переінакшити в жодній термінології на «щось там знавець». Насправді літератори є добрі тим, що все, сказане ними, не має ніякого відношення до того, як є насправді.

Я ще знаю таку важливу річ: у літераторів не повинно бути ясних і зрозумілих пояснень. Тобто вони можуть бути; більше того, більшість літераторів намагаються це зробити і готові пояснювати всьо. І це також дуже добра властивість літераторів – не боятися пояснювати будь-що. В тому числі такі речі, як природу часу, історію часу, нафтове питання чи якість там політичні розкла́ди.

Але літератори існують для того, щоби щось промовляти, щоби формулювати якісь думки, якісь фрази. І в цьому є їхня найбільша робота з часом, тому що мова і, відповідно, людська думка є безпосередньо пов’язана з часовою лінійністю. Тобто не тільки той якийсь штубак, що читає вголос а-ба-ба-га-ла-ма-га, потребує часу для того, щоби собі проговорити ці склади, але й цілком свідома, інтеліґєнтна людина також.

Але для того, щоби думати щось, щоби щось промислити, потрібен певний час. Власне, сама вербальність – відколи люди перейшли до такого важливого способу мислення, як вербальне – пов’язана з певною часовою тривалістю. Тому думка є розкладена на час. Речення чи слово, чи набір слів, чи абзац – якась сформульована думка – тримається на часі, використовує час. І література в інший спосіб, як часовий, працювати не може. В такому випадку виходить, що література – це є певна часопереробна фабрика – тому що існує така собі поступова виробнича лінія, існує автор, літератор, який живе своїм звичайним життям, і він спостерігає за ще іншим життям.

Тобто часи нанизуються і переробляються: є той час, в який він щось бачить, щось спостерігає, і час, який паралельно потрібен йому для думки, для обдумування чи якогось проживання. Потому потрібен час, щоби всі ці думки, всі ці образи розкласти власне у цю вербальну часову лінію. Письменнику, який прожив, скажімо, рік, потрібно часу для того, щоби цей рік обдумати. Це я дуже грубо кажу – очевидно, що ці речі відбуваються на кількох рівнях, що вони зливаються – і мислення, і писання, і спостереження. Але потрібно якогось часу: час побаченого, час іншого життя плюс час перероблення всіх цих вражень. Потім вже механічний час (можна сказати, що він є механічний, не тому, що це механічний час писання, а механічний час творення цього тексту як продукту, що є ще якоюсь певною переробкою цього часу), і врешті-решт виходить якийсь текст, який потребує також часу для того, щоби його прийняти, для того, щоби його прочитати, переробити. Не кажучи вже про те, що той перероблений, прочитаний текст може якийсь довший чи коротший час жити у свідомості – також у лінійному часовому житті читача.

І це є дуже цікава річ, бо, крім всього іншого, письменник, чи письменник з книговидавцем разом, передовсім є продавцем часу. Тобто коли ми купуємо книжку, то певним чином купуємо час, потрібний для того, щоби  провести його з цією книжкою. В кожного, відповідно, той час інший, книжку можна читати більше, коротше, довше, швидше, можна розтягати, можна прочитати і забути, можна пам’ятати довго. Але то, що одним з найголовніших актів в літературі є затрата часу на читання, – це є безсумнівно. Ми часом забуваємо про то, що, крім різних образів, думок, емоцій чи інших речей, які є закладені в книжку, найочевиднішим є власне час. Книжка потребує часу.

І в акті прийняття, акцептації, споживанні книжки як продукту не останню – а я б сказав дуже значну роль – відіграє власне то, що ми собі купили певну міну, якийсь годинник, який заведений на якийсь час. Ми купуємо своє перебування з чимось. Ми ще не знаємо, про що йдеться в цій книжці, але ми вже собі уявляємо, ми є готові до того, що однією з найголовніших речей, які ми отримуємо від літератури, – це бути якийсь час в якомусь вимірі, тобто бути з цією книжкою.

Тарас ПРОХАСЬКО