Але найбільше я буваю не вдома. Воно так минає в роботі і дозвіллі, що мало помічається. Всякі більші чи менші клопоти – і дня нема. Нема часу на уважність.

Якби я був уважнішим, то, може, міг би написати ще один щемкий текст про Брустури. У ньому мало б ітися про Вознесіння. Чудове свято в релігійному контексті, яке в дитинстві підсилювалося ще й природним і людським антуражем. Природний, наприклад, такий, що це вже дуже тепла пора, багато-багато зелені, пташки і сонце. Очевидно, саме в такий час і має бути Вознесіння. Здається, що саме так і найбільше пасує.

А крім того, на Вознесіння одне з двох храмових свят у Брустурах. Інше – у грудні, на Анни. Але зимове – компактніше за масштабами. Якось так можна порівняти, що коли людина змерзає, то трохи зсутулюється, втягує плечі, стискає шию. То так і в грудні на храм. А тепер – буяння.

Мабуть, було. Бо з малих років пам’ятаю, що обабіч вулиці, на виході з церковного подвір’я, облаштовувався цілий базар. Звісно, дещо вузькопрофільний, бо цвяхів і поросят не бувало. Зате багато гарних іграшок. І хлоп’ячих пістолів, і дівчачих ляльок, і ще багато всякого. Для цього батьки дітям виділяли спеціальні гроші. На них можна було купляти все, скільки вистачить. Зазвичай, на надто багато не вистачало. Але дітям рідко вдавалося добути до кінця служіння. Вже посередині хтось з друзів підморгував і ми тихо висувалися з церкви і простували до базарчика.

А там – іграшки, морозиво, солодка водичка, сирні коники. Проте найбільший атрибут цих торгівельних розкладок – цукерки на патичках. Часто вони бувають у вигляді півників, вивірок, ведмедиків, тому загальна назва – когутики. Так на нашому діалекті означується півень. То цих когутиків люблять не лише діти, а всі-всі. Після служіння і старі, і молоді – всі купляють цукерки. Бо як сам не з’їси, то можна комусь подарувати. А такий подарунок на Вознесіння завжди приємний. Він майже настільки невід’ємний від цього свята, як від Великодня – писанка. Хоч, мабуть, не такий давній.

Але цього року я був неуважним. Дізнався про свято з Фейсбуку. Бо четвер. Робочий день тижня. Попередні були сповнені працею. І от на – маєш. Вдома храмове свято, а ти тут, у місті, працюєш. Вдома йтимуть до церкви, потім прийдуть у гості родичі з сусіднього Шипота, буде гарне спілкування, а ти можеш хіба згадувати попередні роки. Бо ж, насправді, якби таки аж дуже хотів, то міг би бути уважніший і наполегливіший. Міг би бути вдома.

І працював я з такими думками, працював. А тоді пішов до найближчої церкви. То було вже перед обідом, служіння добігало кінця, священик казав казання. І таки якось інакше стало, легше. Зрештою, величність свята не міняється від місця перебування. Хоч, коли вийшов після служби надвір, то когутиків не було.

Вирішив розважити себе відвідинами хорошої фотовиставки від географічного журналу. Найбільше вразили дві світлини. Одна на початку експозиції, інша – в кінці. Хоч, загалом, було на що подивитися – незліч прекрасної природи на землі і у воді: звірі, риби, люди…

Крім того, ще було гарно, що біля кожного зображення була невеличка його історія. На першому плакав хлопчик. Це було десь, можливо, в Африці. Він гнав отару овець з пасовиська додому. Вулицею також недбало проїжджав таксист і передавив половину овець. Фотографові вдалося зафіксувати момент, коли хлопчик залився слізьми, бо не мав би що сказати вдома, а поряд нього лежали мертві тіла овець. Після публікації світлини було зібрано чимало коштів, за які надали поміч всьому селу. Так з великої шкоди – втрати овець – вийшла набагато більша за неї радість.

А на іншій світлині, яка вразила, була сімнадцятирічна афганська дівчина. Її погляд у коментарі було означено як убогу красу. Бо видно, що дівчина втомлена, брудне лице, старий одяг… Але очі найчистіші. Коли за кількадесят років фотограф вирішив відшукати її, щоб дізнатися, чи ще жива, то знайшов. Обличчя було інше через час, але очі лишилися ті самі. Фотограф їх одразу впізнав.

З таким настроєм зворушення я ще пообідав і повернувся до праці. Дорогою згадав, що на Зелені свята в Шипоті теж храм. І там теж мають бути когутики.

 

Василь КАРП’ЮК,

поет, журналіст