Мирославі Пристай було п’ять років, коли вони з мамою приїхали влітку 1914 року у село Стрільче над Дністром, щоби трохи відпочити у домі сестри від міського життя у Львові. Власне там їх застав початок війни, приближення якої, виявляється, всі відчували. Однак швидкість тодішньої інформованості на самому краю Галичини була такою, що дізнатися щось точніше про те, що відбувається, було не так легко. Про війну тут мали досить абстрактні уявлення. Ніхто при цьому не сумнівався, що російських дикунів цивілізована європейська наддержава розгромить за кілька місяців.

Мама Мирослави, Ольга Пристай, вирішила поїхати до Львова, бо там залишилися старші діти і там напевно можна дізнатися, що відбувається. Доньку, якій ще навіть не треба було до школи, вона на тиждень-два залишила сестрі. Цей тиждень-два розтягнулися на п’ять років, за які Стрільче кілька разів опинялося на різних сторонах фронту. До школи Мирослава піде аж у 1920-му.

Піде з неохотою, вчитися буде теж з неохотою, незважаючи на великі здібності і неймовірне зацікавлення кількома предметами. Просто надзвичайно довгі дошкільні канікули назавжди відбили їй охоту до участі у будь-якій системі. Саме ця наймолодша у сім’ї дитина пережила найголовніші враження війни, характерні для наших земель, де не приймалося ніякого рішення, натомість відбувалося те, що найбільше війною є – масштабні військові дії, розтягнені на сотні кілометрів, життя мирного населення безпосередньо на полі бою, прихід і відхід армій і військових адміністрацій, котрі воювали одна проти іншої. І найголовніше – розрив нормальної сім’ї.

Її старший брат Богдан Пристай захоплювався математикою і фізикою. У 1913 році він поїхав з дому, щоби вивчати  інженерію у Карлсруе. А влітку приїхав на вакації. Після вакацій все змінилося, у політехніці теж. Богдан опинився на окупованій території, час мобілізації ще не настав, та все ж перед новим наступом росіян на Галичину він поїхав до Австрії, де тоді зібралися тисячі галицьких втікачів. Він ще відвідував якісь лекції, якось заробляв собі на прожиток, мандрував з місця на місце, шукаючи пристанища і земляків. І одного разу приятель запросив його до Гмінду, до баракового табору для біженців і виселенців з Галичини. У цьому таборі Богдан познайомився із сестрою приятеля – Наталею Полотнюк зі Станіслава, з якою дружив кілька років, аж поки дружба не переросла у єдину любов на все життя. 

У 1916 його врешті прикликали до війська. Йому пощастило пройти неушкодженим через усі бої, позиційні перестрілки, офензиви і дефензиви, через шанці, марші, вилазки і шалені артилерійські обстріли. Дуже пощастило. Не пощастило аж в останній день війни, в листопаді 1918-го. Разом з шістдесятьма тисячами галичан, які до останнього зберігали вірність присязі, він потрапив у полон. З Італії Богдан Пристай повернувся тільки у 1920 році.

Наталія Полотнюк виросла у Станіславі. А у 1913 році почала вивчати медицину у Львові. З початком війни вона стала медичною сестрою. Працювала у бараках Гмінду. Там познайомилася із галичанином Богданом Пристаєм, з яким листувалася кілька років. Потім була на Східному фронті. У 1918 році вступила до Української Галицької Армії, весь час українсько-польської війни була офіцером медичної служби. Після української поразки поїхала до Відня, щоби продовжити навчання. У 1920 році Богдан повернувся з полону, вони жили поруч, а через кілька років одружилися. Вчилися охоче, багато і довго. Канікули закінчилися для них раз і назавжди.

Додому вони повернулися аж наприкінці двадцятих, оселилися у її рідному Станіславі. Моя мама була їхньою молодшою пізньою дитиною у їхньому пізньому шлюбі. Власне через війну, через ці канікули все так змістилося у часі, що я – достатньо молодий – є тільки їхнім внуком.

Тарас ПРОХАСЬКО