Влітку життя у місті переноситься з адміністративних будівель та задушливих офісів на літні майданчики кав’ярень у центрі, де не хочеться говорити про політику. Політика останнім часом стала буденною та нудною, здається, кожний наступний крок професійних політичних акторів передбачуваний. Сценарій на політичні виставі по телебаченню прописаний на багато років вперед. В такий час починаються бесіди про дещо більше, ніж політика: про засади та правила гри в суспільстві. Те що встановлює обмеження та стимули у підприємництві, державній службі, політиці, науці чи освіті. Про такі речі  часто починають говорити після того, як хтось пристрасно виголошує ідею, яка, здається, ніяк не вписується у правила та канони міста. Те про що всі хто не залучений пошепки або й не дуже говорять: «Не вийде!» чи «Так не прийнято!».

Правила життя в суспільстві після епохи тоталітаризму завжди сакралізуються, творячи міфи про тих, хто їх встановлює. Тому часто помилково засади діяльності в країні, галузі, громаді пов’язують з системою. Адже ототожнивши щось із системою, наперед самі себе позбавляємо можливості впливати чи щось міняти. Передаємо цю місію іншим сакралізованим акторам, як-от всемогутнім олігархам, величним чиновникам чи відомим лідерам думок. Мабуть, так легше жити і грати по правилах, які встановили інші. Тоді не треба думати, аналізувати, пропонувати чи конструювати. Можна не визначати своїх цінностей (а можливо, вони зовсім не християнські?), не реалізовувати своїх принципів, не творити засад та добиватись їх підтримки у всіх гравців.

Хоча про цінності ми часто говоримо у теплі вечори за бокалом вина, проте їхня реалізація на практиці відбувається у місцях, звідки влітку ми втікаємо. Стандарти та засади творяться за горнятком міцної кави, великим дубовим столом та в душному офісі. І записуються вони не чорнильною ручкою в блокноті, а на бланку, часто з гербовою печаткою, хоча підпис завжди малюють чорнилом з прізвищем та ім’ям.

Але ми останні двадцять років граємо за старими правилами, і якщо говоримо про нові то лише ввечері за бокалом вина і майже ніколи в день за великим круглим столом. Тому кожного ранку як з похмілля починаємо нову гру за тоталітарним принципом, де хтось обов’язково програє, де віра у програш сильніша за віру у поступ, а бажання реалізації своїх принципів тоне в ранковій чорній кавовій гущі комфортного життя.

Проте правила гри не вічні – вони змінюються. Міняють їх переважно три речі: люди, обставини та природа. Хто поміняє теперішній посттоталітарний сюрреалізм на правила гри, які передбачатимуть додану вартість, знає лише майбутня історія, і часто навіть вона не розкаже майбутнім поколінням правди.

Всі три поштовхи – природа, обставини та люди – потрапляють в точку біфуркації зовсім цього не плануючи і своїми діями кардинально міняють правила гри в місті чи суспільстві. Проте, людина тут має вирішальну силу: вона через природне бажання тріумфу своїх власних принципів та волі до нового творить та реалізовує ті нові засади. Тому кожна дія, кожна випита кава чи кожна ініціатива може стати наслідком творення нових правил гри. Основоположних засад з довірою, заснованою на співпраці, синергією на партнерстві та доданою вартістю як аксіомою. Просто треба повірити що все можливо – навіть нові правила гри в маленькому місті з системою.

Тарас Случик, політолог