Так помічаю, що мій умовний жарт про те, що живу у Брустурах, а в Івано-Франківську лише працюю, таки має серйозні підстави. Принаймні це проявляється у літературній насиченості. Бо хоч у місті проводжу п’ять днів на тиждень, але тем для писання майже нема, натомість кожні відвідини села – окрема історія. Або частина одного великого епосу. Власне, так склалося і на цих вихідних.

В суботу з самого ранку була робота з сіном. Розтрушували копиці, аби ще трохи підсихало, а тоді – в оборіг. Але не встигли після розтрушування як слід поснідати молодою картоплею зі сметаною і кропом, як за ґрунем гримнуло і почало захмарюватись. От що значить гірська погода! Міняється миттєво. Вже за кілька хвилин з Шипота почали сунути чорні хмари і затуляти сонце. Ми ґальопами взялися закидати сіно до оборога. Хоч ще не досушилося як слід, але дійде в оборозі. На такий випадок є вирішення, що недосушене сіно слід кидати попри стіни. В стінах є широкі шпари, тому вітер за кілька днів все доведе до ладу.

Після короткої грози знову показалося сонечко, яке все обігріло і просушило. На черешнях біля дідової хати ще траплялися краплини з дощу, але загалом ягоди були уже теплими і смачними-смачними. Ледь терпкуватими і соковитими. Ними можна було ласувати довго-довго. Аж доки тато не гукнув, що треба йти врубати явора.

Я взяв сокиру і пішов на сінокіс вище хати. Там росте кілька гарних яворів і ясенів. Можна було піти у Гриців потік, туди й ближче, але не дуже зручно вилазити на дерево. А на сінокосі якраз те, що треба. Врубав кілька великих гілок і потягнув їх додому.

Напередодні Трійці в нас завше усе прикрашають зеленню. Бо свята ще й називаються Зеленими. Дві великих гілки на браму. Дві менших – біля дверей у хату. Маленькі гілочки за листви у вікнах. По гілочці біля дверей у стайню, оборіг, пивницю, хатчину. Навіть одну поставив у ґражду для пса Лорда. Також гілку заткнув посеред грядки – всюди Зелені свята.

Коли поприкрашав усе обійстя, то поніс трохи явора до дідової хати. Дідо втішився, подякував. А тоді треба було понести явора й до бабусі Анни (маминої мами). Вже не з дідом вона, а на цвинтарі. Мама дала свічку, щоб засвітив на гробі, бо поминальна субота. То так і зробив, помолився. Поставив більшу гілочку явора на могилу, а меншу – у вінок на хресті.

А в Зелену неділю йшли в Шипіт до церкви. Там храмове свято. Тому в Брустурах служби нема, бо й більшість людей і священик ідуть в Шипіт. Шипітська церква знаходиться на горі Кородистий. Коли стоїш на церковному подвір’ї, то до кам’яної гори Ґрегіт можна рукою торкнутися. Так здається. А церква гарна, простора. Одночасно службу правили вісім священиків з довколишніх сіл. Бо так є, що в якому селі храмове свято, то священики-сусіди приходять для спільної молитви. І люди так само. Бо були не лиш від нас, а й з Космача, Прокурави, Річки, Снідавки…

Коли почалося водосвяття надворі біля каплички, то знов загриміло і вдарила дужа плова. Люди тішилися, що гарно вийшло, бо й сам Бог їх посвятив у Святу неділю. А як спускалися після служби з гори вниз до хати, де мешкає мій нанашко, татів брат, бо запросив у гості, то знаходили в лісі багато афин. І пальці, і губи ставали від них синіми. А потім ще переходили потік босими ногами. Бо після грози вода піднялася і забрала кладку, тому треба було роззуватися. Відтак у нанашка я вже був весь час босим.

Коли трохи посиділи і посвяткували, то вирішив піти до бабусі Параски, татової мами, до якої від нанашка йти хвилин двадцять. Але бабуся не прийшла в гості, бо ноги болять, тому пішов я. Бабуся сиділа на призьбі своєї невеликої хатини і дивилася на гори. Зраділа моєму приходу, розповідала, що в селі діється з того, що знає. Що з толоки неподалік кінь вліз у сусідську пашу. Що не годна ходити і громадити сіно, бо ноги болять, тому в будні лиш вишиває рушники. Згадала всіх, хто помер за останні тижні. А потім ще піджартувала, розповідаючи про одну недавно покійну: «Вна моя ровесниця, так само мала сімдісєкь один. Але пшла через горівку. А мене ноги болє, то я шє не годна йти на Кородистий». Цвинтар на горі біля церкви, тому до нього справді важко піднятися з хворими ногами. То най так і буде, і ще не раз бабуся пригощатиме смачними яблуками, як було цього разу.

А найкращий усміх на бабусиному лиці з’явився, коли я вже мав іти, але згадав, що прийшов з гостинцем – мав цукерку на патичку – когутика, що їх продавали на вході до церковного подвір’я. Бабуся дякувала з майже дитячою радістю.

Василь Карп’юк,

поет, журналіст