Колись я кілька років жив у одного чоловіка, який був чудовим фотографом. Фотографував він переважно тих, кого любив, хто був йому дорогий. В той час, коли я в нього жив, більшість з тих, кого він фотографував, кого любив, повмирали один за одним. Мало не щотижня він видруковував якийсь новий кадр і виставляв його десь так, щоби якнайчастіше зустрічатися з ним поглядом, переміщаючись великою заплутаною квартирою. Такі статичні зустрічі його тримали на силі.

Але, крім фотографій, він зробив ще й кількадесят німих чорно-білих фільмів. Переважно це були якісь випадкові кількахвилинні навіть не сюжети із тими самими улюбленими людьми, що й на фото. І от з цим у нього була проблема. Якщо непорушні фотографії він міг оглядати годинами, любуючись своїми любленими, то навіть кілька секунд кіно виводило його з рівноваги. Біль, виявляється, пов’язаний з рухом. Досить відтворити на білій стіні у затемненій кімнаті простий рух когось з тих, хто перестали рухатися, як навала почуттів оживає з невластивою для нормальних спогадів болючістю.

І я його розумів. Я вже тоді сам був переконаний у тому, що мертві не повинні оживати. Навіть тоді, коли вони проектуються на стіну. Бо рух, рухи, жести – це те видиме неповторне, що ми приносимо у світ і забираємо із собою, цей світ покидаючи.

Рухи – це, мабуть, найповніший вияв нашої біографії, досвіду, досягнень, розумінь і недоладностей. Це той просторовий, об’ємний спосіб комунікації із світом, який примушує після кожної смерті вірити у те, що прийшов кінець світу, ще одного світу. Світ, дарований тобі, існує настільки, наскільки твої рухи ним породжені, йому відповідають.

Хоча ці маленькі точні рухи, які дають тобі життя, настільки щедрі, що можуть померти швидше від тебе. Тоді ти стаєш допущеним до таїнства, стаєш якоюсь церковцею чи капличкою. Стаєш носієм непотрібних, відмерлих рухів, які мають шанс пожити стільки, скільки вони не зможуть вивітритися із твоєї невимовної пам’яті. А можуть ще довше – якщо ти комусь передаш цей рух у спадок.

Скажімо, набирати води з криниці. Потягнути за ланц із прив’язаним відром, притримувати долонею витертий дерев’яний вал, щоби ланц не розмотувався надто скоро, стояти дещо  збоку від корби, яка крутиться щораз швидше. Потім сіпнути за ланц так, аби ціле відро втопилося, відчути, як наповнене відро дає знак, крутити однією рукою корбу, а другою легесенько підправляти ланц, щоб він намотувався впорядковано. Тоді витягнути відро на цямбриню, трішки потягнути його до себе, відмотуючи ланц настільки, шоби можна було одним махом вилити всю воду у інше відро, яке тим часом стоїть на землі перед криницею.

І такому несть числа… Всі ці замотування онуч і попадання ноги у чобіт, натягування гуми на рогатці, тримаючи затисненим камінець, проштовхування корка у пляшку з високою шийкою. Всі ці шила, ножиці і ключі, сокири, коси, гострильні камені, лобзики і жилетки, якими стружеш олівець, вимірювання циркулем і обертання глобуса… Всі ці переходи через річечки, переступаючи з каменя на камінь, підскакування і нагинання гілок черешень, морви, сливок і паперівок. Гортання атласів і позначки на полях, копіювання вигаданих шрифтів-шифрів, миття бочок зсередини, затиснені губами цвяшки, тертя маку макогоном у макітрі. Всілякі драбини догори і вниз. Кинені камінці і камені. Копання могил і окопів. Збирання кульок ртуті, ягід обліпихи, розбитого скла. Різної товщини і висоти перекладини і та секунда, коли на них повис і ще більше нічого… Не кажучи вже про всі ті обійми, гладження – наскільки унікальними є ті поверхні, які обіймаєш і гладиш.

Рухи не повинні вмирати. Навіть тоді, коли тільки й залишається, що відтворювати їх самому для себе порожніми руками, щоразу породжуючи тільки біль. Бо може таке статися, що відсутність певних рухів приведе до тієї просторової конфігурації, від якої спиниться цілий світ.

Тарас ПРОХАСЬКО