Я собі мирно вивчав біологію в університеті і хотів бути дослідником. Але якогось дня мене забрали до війська. Забрали – це я перебільшую. Я сам не довів до того, щоби забирали. Мені просто прислали грізну повістку, з якою я слухняно пішов до війська.

У війську мені дали автомат, патрони, секретну апаратуру і потужну бронетехніку, з якими я не розлучався впродовж двох років. Ще мені дали вказівку – цією зброєю я повинен захищати від будь-якого розсекречення цю секретну апаратуру. А перед тим я склав присягу, в якій казав, що готовий до всього, що сказав. І це незважаючи на те, що я знав, що зробила ця армія з моєю сім’єю, з моїм народом. Думаю, що якби почалася війна, я би – принаймні якийсь час, принаймні перших кілька годин, коли спрацьовують лише рефлекси, а не голова вісімнадцятирічного воїна – дотримувався присяги. Тобто міг би легко стати якщо не убивцею, то принаймні елементом агресії імперії зла.

Каюся і дякую Богові, що так не сталося.

А ще я був комсомольцем. Хоча міг би ним не бути, бо знав, що це за диявольська система. Хоча я жодного разу не сказав, що Бога нема, але десятки разів відповідав на якісь запитання про Леніна, завжди кажучи, що він був видатною особою, що його поважали навіть вороги. Хоча вже тоді знав про усі ці ленінські листи і телеграми про «вєшать на вонючих вєрьовках», про Тамбов і Кронштадт, про те, що він обжирався макаронами, убивав усіх звірів, яких бачив, і рідко прав шкарпетки. І за це я також прошу пробачення, бо ні публічне спалення комсомольського і військових квитків, ні моє каяття нічого вже не змінять.

Ще я убив кілька курок, бо чомусь вважав, що без їхньої смерті мої маленькі діти будуть голодними і недогодованими. І вже зовсім непотрібно убив кількох жаб. В університеті, на заняттях з фізіології. Я намагався казати, що таке вбивство не має жодного сенсу, бо обнімальний рефлекс триста років тому ретельно описав Гальвані, але викладачам здавалося, що це є якоюсь такою ритуальною річчю, через яку повинен – як у банді – пройти кожен майбутній біолог. І я погодився і зміг зробити ту безглузду срану декапітацію. І я пам’ятаю, як жаба затискала рот, не бажаючи, щоби в нього запхати ножиці, якими зрізався головний мозок, пам’ятаю, як вона на мене дивилася. Таких поглядів, до речі, я бачив пізніше досить багато – погляд того, хто зрозумів, що зараз помре, але ще не цілком готовий це прийняти. І за це я каюся. Не захотів піти проти течії і сказати ні, простіше було убити.

Але. Разом з тим знаю й інше. Знаю погляд людей, які самі напали – тупо і садистично – а потім, вже лежачи на землі, вже прийнявши поразку, були здивовані, що їх не добивають. А ще й віддають забраний ніж. Знаю, що не добивати заваленого нападника – можливо. Знаю, що між смертю і життям – непомітна лінія. Між убивством і не убивством – теж. Між життям і життям вона, здається, найширша. Але найважча для перескоку.

Знаючи всілякі такі полюси, я не можу нікого осуджувати, беручи на себе відповідальність за всіх тих інших. Особливо це стосується моментів, віддалених у часі. Що я можу казати про часи і умови, в яких нічого не тямлю? Німецькі солдати годували мого кількарічного тата помаранчами і чоколядою. Радянські солдати перелякали мою кількарічну маму на ціле життя. Був час, коли я готовий був убивати німецьких солдатів як солдат радянської армії. Ніхто мені нічого не може пояснити. Я знаю, що убив кількох жаб, що був комсомольцем. За це каюся. А до жодних інших убивств, геноцидів, етноцидів не маю жодного відношення. Тому не маю права ні почуватися винним, ні навіть просити за це вибачення.

Тарас ПРОХАСЬКО