Південь тане у старі дренажні системи і стікає у ріки, гарячіші за повітря та зеленіші від стражденних рослин на берегах. 

Здається, хоч рибам має бути добре – вони ж бо з води навіть не вилазять. Але вони також задихаються від того ж цвітіння водоростей. Тільки діти на березі не помічають, наскільки зневоднені вони є. Південь – це прокляття і благословення. На рівні з паразитичними «шо» і «га», за якими його жителів безпомилково вираховують. І коли з Півдня тікати, якщо не у липні? І куди з Півдня тікати, якщо не на Захід?

 

Євген Мехеда 

Скажу одразу, що налаштувати змішувач води у душі так, щоб було те, що треба, у Франківську так само складно, як і вдома у Миколаєві. Але це труднощі, з якими я ладен миритись задля перебування в обителі української культури, щоб не вийти «за», а саме змінити зону комфорту, щоб насититись, якщо це можливо, живою мовою, щоб отримати незліченність досвідів і знайомств з людьми на сходинку нижче кумирового стану, що її би легко переступили, коли би про такі речі не попереджалось у Біблії.

Провідник мого вагону, симпатичний одесит, сказав, що дощ, у який ми відбували, – до фарту. Я запитав, до якого саме. До фарту будь-якої природи, відмовив він і більше на мене уваги не звертав.

Прокинувся за десять хвилин до прибуття у Станіслав і почав хвилюватись. Хвилюватись як людина, далека від тусовки, як людина, далека від Заходу взагалі, принаймні географічно, і зокрема від того, чим живе одне з найбільш літературних міст України. Я виглянув з приступок мого п’ятого вагона – до мене прямували Василь Карп’юк, Тарас Прохасько і Олена Герасим’юк. І одразу я розслабився. Не знаю навіть чому. Коли ми стояли біля лави і вирішували, яким шляхом нам прямувати до хостелу, ноги мої трусились вже від місцевої прохолоди, а не від безпідставних переймань. Бо все ж приємно опинитись у місті, де у будівлях радянського типу в коридорах висять не Ленін і не Молотов, яких просто обламуються зняти, а акуратно протертий Великий Каменяр. І навіть на санвузлах написано не «М – Ж», а «Ч – Ж».

Думаю, яку би з численних пригод і епізодів, у яких ми побували, мені би описати як таку, що для мене характеризує Івано-Франківськ найвлучніше. Смачнезні макарони з тунцем у Тараса Прохаська на кухні, перший раз у моєму житті, коли я спробував гофру, чи, можливо, ефір на радіо, де я відчув себе як вдома майже одразу? Мої блукання вулицями, якими Василь проводив нас вже далеко не раз, чи похід на острів закоханих? Не хочу описувати архітектуру і якісь значні за розмахом ситуації. Відчуваю себе учасником битви при Ватерлоо, де варто було би описувати герцога Веллінгтона у його стратегічній величі, а хочеться написати натомість про щось людське і зрозуміле, типу про пацана, що несе повідомлення командувачам флангів. Бо з поведінок простих людей легше отримати найповнішу картину.  Сидів і вагався, коли у якийсь момент вже точно не Обленерго, а, скоріше, Провидіння, дало мені відповідь:

Я залишився хазяйнувати у хостелі «Феномен». Виніс собі плетене крісло на ґанок. Сиджу, працюю, випадковий режим вибору пісні увімкнув молодих ще «бітлів». Вони, гурт «Beatles», мені чомусь давно вже асоціюються із Західною Україною. Можливо, як явище таке саме відверте, приємне і виняткове. Бачу, до нашої резиденції прямує пані середнього віку з текою в руках. Скажу відверто, не люблю контактувати з представниками влади. Але тут, знаєте, ситуація інша – пахне скошеною травою, сонечко світить так, що і не спекотно, і не холодно, а саме якось ласкаво. Тож я витягаю навушники і йду їй на зустріч. Питаюсь, чи вона щось хотіла.

Аналізуючи, розумію, що цей мій страх незнайомих людей з теками сходить до різних агітаторів і представників сект, з якими я не вмію спілкуватись взагалі, а через те вимушений поводити себе не так виховано, як мав би.

Мені перевірити електрику, каже. Я не хазяїн, попереджаю її. Я чую, відповідає. Не мав підстав її не впустити. Знаючи, що хоче і де воно є, вона пішла просто до схованого під плакатом лічильника. Такі люди бачать ціль і йдуть до неї, хай там що. На шляху, проте, панянка впилялась стегном до стола, що стоїть поперек коридору. Я аж сам зіщулився. Та нічого поганого вона не сказала. Відреагувала мило і по-українськи, нарікаючи більше на себе, ніж на предмет побуту. Буде синяк, кажу, доведеться кілька днів не носити надто короткі шорти і сукенки. Швидко пройде.

Жінка з ліхтариком зчитала значення на лічильнику, і ми вийшли назовні. Вона не поспішала, і я, розморений вівсянкою власного приготування, також був радий теревеням. За згодою, почала мені розповідати як гостю хостелу, що за чудове Франківськ місце і місто. Потім про те саме почав говорити їй я. Обоє ми щиро погоджувались. Майже одразу вона запропонувала мені знайти собі тут дівчину до душі і залишатись жити, перед тим попередивши моїх батьків. Що сказати, я не знав, але ледь не запитав, чи є в неї дочка мого віку або навіть і молодша.

Насамкінець жіночка попросила поставити підпис їй у паперах. Я підписався – все одно щоразу виходить інакше, то і довести, що то був саме я, ніхто не зможе. Щось зараз хлопці самі ліваки пішли, помітила вона, дивлячись на ручку у моїй руці.

Представник влади, накульгуючи, вирушила подальшими своїми пунктами призначення. А я залишився. Сів назад у плетене крісло. Який чудовий Станіслав.

 

Євген МЕХЕДА, для “ГК”

Текст створено в рамках участі в Першій в Україні резиденції для молодих україномовних письменників «Станіславський феномен», організованій Літературною агенцією «Discursus» та рок-вар’яте «КораЛЛі»