Гурт “Крапка” із Запоріжжя – цікавий і непередбачуваний колектив: у своїй музиці стилю етно-хоп хлопці хвацько поєднують непоєднуване. Акустичний рок у них філігранно переплітається з потужними афроритмами, доповнюється кремезним фолком, і все це зливається в одне з тужливим блюзом та вогняно-веселим хіп-хопом.

Колектив засновано в Запоріжжі у 2009 році: одного весняного дня в задимленому кабінеті, трішки більшому за ванну кімнату, зібралися троє абсолютно різних людей, з різними музичними смаками, поглядами, ставленням до життя та власною філософією і музичним багажем, пригадують сьогодні самі учасники гурту. Одразу ж почали сперечатися і сваритися. І так триває до сьогодні, але в тих пекельних творчих сварках народжується те, що люди називають етно-хопом, або ж українізованим варіантом стилю world-music.

За два роки гурт відвідав масу музичних фестивалів. Граючи акустичну музику, «Крапка» стала бажаним гостем на реп (“Hip-Hop революція”), рок (“Rock & Ball”, “Тарас Бульба”), етно (“Підкамінь”) та навіть jazz-фестивалях (“Jazz-Koktebel”). Влітку 2011 року світ побачив дебютний диск гурту – «Живий». У 2012 році музиканти закінчили роботу над другою платівкою – “Хрестики й нулі”. 

На днях група виступатиме на “АртПолі” в Унежі – не проґавте. Напередодні фесту «Галицький кореспондент» зустрівся з музикантом групи Тарасом Білкою.

– Фуух, вчора був на святкуванні дня народження і сьогодні трохи тяжко, а ти чим рятуєшся?

Не повіриш, теж був вчора на дні народження в одного друга і за сумісництвом письменника. Тому теж тяжко… Раніше рятувався тишею, але зараз малий повністю знищує тишу. Тому рятуюся холодним душем. І іноді сорбентами (сміється).

– А як група взагалі ставиться до стимуляторів – перед виходом на сцену розігріваєтесь якось?

Ну, з цим проблем у нас нема. І хоча я й сам вважаю, що сцена – це не місце для всяких стимуляторів. Пробував грати тверезим, як скло. Кайфу ж нема. Тому дозволяємо собі трішки коньяку. А оскільки я більше люблю пиво, то можу перед виступом випити 1-2 келихи.

– Ви записали недавно міні-альбом «ДЖАхнемо» з реггей-музикою. Можна очікувати, що в Україні з’явилася нова реггей-група, чи це разовий експеримент з жанром?

Я взагалі великий фанат Боба Марлі (не тільки як музиканта, але й як діяча, як людини, яка зупинила дві громадянські війни!). Цікавлюся й історією растафаріанства.

Альбом – ні, це не експеримент із жанром. Ми вже вдавалися до елементів реггі-музики. А тут річ інша. До повноцінної платівки ще далеко, матеріал частково ще збирається, оскільки це буде етнічна психоделіка з народних пісень у нашій обробці. Але народних пісень винятково Подніпров’я. Південний фолк малодосліджений. І тому ми хочемо його показати. Частково покажемо на “АртПолі”. Тому вирішили поки що записати міні-альбом. Щодо “ДЖАхнемо”, це наші друзі сказали писати таку платівку. У нас насправді було готових до запису три програми – “КАВЕРнемо” (це українізовані хіти видатних українців, як-от Вова Марленко з піснею «Є баби, є драйв», Андрій Челентаненко, Клим Східнолісовий і Юрко Ритмовський), “ЛЯМУРнемо” (музика про кохання в стилі французького шансону) і “ДЖАхнемо”. Ми спитали, яку з цих програм наші друзі (я завжди уникав термінів «слухач», «прихильник» чи щось на цей зразок) підтримують, і вони проголосували за “ДЖАхнемо”. У нас, по суті, в кожному альбомі є трішки реггі. Але тепер його буде більше. Принаймні, ми так поки що відчуваємо.

Сам “ДЖАхнемо” був роботою концептуальною. Він частково проповідує нашу ідею радикалізації культури. Нам не раз погрожували через обкладинку цього альбому. Словом, наша ідея радикальної культури спрацювала. Я взагалі маю думку, що культура має бути радикальнішою. Оскільки тільки так можна переробити біомасу з генетичного сміття на хоча б на половину нормальних homo sapiens.

– Яким чином ви хочете радикалізувати культуру? Назви декілька кроків.

По-перше, щоб більше людей стали культурними, сама культура має бути трішки агресивнішою. Мене колись змушували читати англійську класику, і це подіяло. Колись я почав, можна сказати, примусово (не прямо, але все ж… ) слухати українську музику. Я прийшов до друга в 3-му класі школи, а у нього вдома грала платівка «Кому Вниз». Ми гралися, але музику слухали, і тільки потім я зрозумів, що це таке. Людей треба привчати до культури. Можливо, навіть ламати їх трішки.

От, наприклад, “ДЖАхнемо”. Ми зробили обкладинку, розуміючи, що частина людей, які прикриваються різними словами на кшталт «патріотизм», насправді добряче бидло, але замасковане в інших кольорах. Нам приписали зневагу до тризуба. Навіть не чуючи музики і не читаючи пояснень. Коли ж людям розказуєш, що волинки в Україні з’явилися раніше, ніж у Шотландії, а коза – це взагалі свого роду «рятувальниця» української і культури, і промисловості свого часу, то потім люди таки музику слухають і більше цікавляться власне історією.

Для початку культура повинна заманити людей, а потім «перепрограмувати». Я думаю, це можливо. Я був свідком, коли через музику люди в Запоріжжі переходили на українську мову. Радикальна культура – це культура, яка виконує не тільки розважальну функцію. Глобально було б правильно, якби в школах нормально викладали предмети «Музика», «Історія українського кіно»… Словом, ми на прикладі обкладинки «ДЖАхнемо» кількох людей підсадили на музику реггі. Вони потім нам писали. Але цього мало. І я переконаний, частина людей альбом стягнула саме через перепалку на форумах.

 

– До речі, як почувається україномовна музика в Запоріжжі, шанси на виживання є?

О… Не на виживання, а на процвітання. Запоріжжя – це великий довбаний стереотип. Нас тут вважають якоюсь резервацією бидла. Насправді ж у місті, певно, україномовних гуртів якраз найбільше. На другому місці англомовні. Якщо ж подивитися на концерти, то саме україномовні гурти збирають найбільшу аудиторію. І фольклор у нас люблять. І взагалі, молодь тут дуже прогресивна, по-фанатськи ставиться як до фестивального руху, так і до культурних акцій та проектів, орієнтованих на українськість.

– Ви в репертуарі маєте багато народних пісень саме з ваших країв – їздите в експедиції їх збирати?

Поки що не дуже багато. Буде більше. І в експедицію зараз їхатимемо, і університети нам допомагають трішки у збиранні. Наприклад, пісня “Виїжджали стрільці” з альбому «Хрестики й нулі» – це пісня, записана в селі Вознесенка. Кажуть, що її співали Вільгельму Габсбургу (спадкоємець австрійського престолу, який змінив ім’я на Василь Вишиваний і став керівником Українських Січових Стрільців – у мене це досі в голові не вкладається). Є пісня «Веселянка». Вона про село Веселе, де я прожив до 9-го класу, поки в Запоріжжя не переїхали. В наступному альбомі таких пісень буде більше. Але і стилістика музики буде більше фольклорно-психоделічною, адже Подніпров’я – це край містики і міфології. Характерники, Русалки… Скіфські кургани, язичницькі капища, де я люблю бувати… Все це є. Просто люди відучилися помічати це.

– Чим для вас, людей з козацьких країв, є Західна Україна?

Перш за все, це Україна. Втім, я не можу бути об’єктивним, адже «Крапку» спочатку там полюбили. Концерти в Хмельницькому, Львові, Чернівцях… Їх організовувати допомагали наші друзі, яких ми набули на фестивалі «День Незалежності з Махном». В турі, коли ми за 20 днів дали 19 концертів, у нас більшість концертів була на західній частині нашої країни. Та що там казати, це цього року в Запоріжжі нас почали запрошувати на міські свята грати, до цього нас наче й не існувало, хоча на святкуванні дня народження «Крапки» клуб не вмістив всіх охочих. Але спочатку нас привітніше приймали саме далі від дому. Франківськ, наприклад… Тепер ми товаришуємо з вашим містом, хоча й були лише один раз (пора б виправити це). Але люди ж привітні. Всі українці – позитивні і мирні. І тільки політичний кретинізм знищує цю правду.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ