Є такі речі, які приходять вже тоді, коли їх зовсім не конче. Більше того, вони приходять тільки тоді. Причому, зазвичай дотримуються пунктуальності. Мовляв – маєш: все можливо, та лише зараз. Раніше це не могло ніяк статися, бо раніше ставалося щось інше. Такий собі умовний, але непохитний розклад. Звісно, можна пробувати його не дотримуватися. Та все одно нічого не вийде.

Віднедавна радіо, де я працюю, почало виходити в ФМ-форматі і частина працівників, серед котрих є я, залучена до ведення прямих ефірів. Цей час поділено на дві зміни. Я працюю в першій і треба виходити доволі рано, обриваючи цукор сну і потім ще довго позіхаючи. Одного з таких ранків моя співведуча висловилась якось так, що добре було б могти зранку не позіхати.

І я таки мусів жваво погодитися, бо ж справді було б добре. Але потім подумав, що аби так сталося, то треба, щоб нам було по 60-70 років. Адже в такому молодому віці, як ми зараз, не можна не хотіти зранку спати. І може не лише тому, що допізна не випадає лягти, а тому, що таки організм потребує. Себто є речі, на які ми приречені.

Ще часом є так, що бажається коротко спати, бо є багато всіляких справ. Вони заполонюють весь час і ти вже не знаєш, як встигнути усе зробити. Якесь навчання, якась робота, а, найбільше, якийсь відпочинок. Але в такому насиченні вже й відпочинок не є таким. Бо ти дивишся на годинник і думаєш, що скоро треба знову за щось братися. І може навіть жалієш часу, який тратиться на сон. Адже ще стільки можна б зробити!

А потім згадую татову маму бабусю Параску, яка прокидається о четвертій ранку і більше спати не хоче. Живе сама. Спочатку в темноті молиться, згадує людей у селі, яких знала і які вже відійшли, а коли починає світати, то вмикає лампу і береться за вишивання. Часом читає газети, які приносить нанашко (її другий син, татів брат, мешкає недалеко і є до помочі), часом слухає радіо, тішачись, коли впізнає мій голос і вишиває рушники. Їй того вишивання може й не надто треба, але більше занять нема. І сну нема. І навіть позіхання.

Так само з маминим татом дідом Василем. Зараз, на восьмому десятку літ у нього стільки часу, що можна би спати цілодобово. А не спиться. А ніч – як море. А колись було інакше. Дідо працював сторожем у колгоспі. Велику частину ночей свого життя провів на роботі. Звісно, там трохи спав, але то не був спокійний і комфортний сон. А коли вертався на день до хати, то знаходилося чимало денної роботи.

В сторожці, де дідо проводив ночі, спочатку було ліжко і ще якось можна було перебути більш-менш зручно. Та за якийсь час начальство забрало те ліжко і дідо мусів спати на кріслі обіпершись на стіл. Хоч і так керівництву добре було звісно, що спить. Та все ж недосипав. А зараз і не хочеться. І навіть не вишивається, як бабусі.

Тому й прикро, що коли нам зі співведучою буде по 70 років і вже настільки не хотітимемо спати, що будемо готовими не лише до ранкових, а й до нічних ефірів, то навряд нас запросять до ведення цих програм.

Василь КАРП`ЮК, поет, журналіст