Ви вже підзабули, а я все ще згадую за Врадіївку. Врадіївці – люди дуже добрі, але вони селяни, які скрізь на землі живуть інстинктом. Мешканці міст відрізняються від інстинктивних, спонтанних селян здатністю до екстраполяції.
Отже, мали б спалювати управління внутрішніх справ ДО того, як міліціонери зґвалтують їхніх дружин, сестер чи дочок.
Як засвідчили події біля Святошинського РУВС, ця думка, нажаль, вже не здається нам екстремістською. Далі нас картатиме сумління за те, що ми боїмося робити належне. Докори сумління перетворяться на невроз.
Серед невротиків матиме місце взаємна індукція. Визріватимуть грона народного гніву… і нарешті гребля прорветься: на Хрещатику жорстоко поб’ють двох гомосексуалістів.
Не зовсім вірно, що патріотизм – останній притулок негідників, не тільки тому, що це нав’язливо часто повторюють, але й тому, що світ значно змінився й нині патріотизм – це притулок дурнів. Колись націоналізм передбачав у своїх носіях принаймні претензію на шляхетність, вимагав навіть деякої широти кругозору.
Скажімо, Донцов оперує великим масивом текстів. Лев Ребет написав надзвичайно тямущу “теорію нації”, багато хто з їхніх колег були непоганими літераторами. Шухевич чудово грав на роялі, фехтував, захоплювався теологією.
Нині, за нечисленними виключеннями, націоналістами об’являють себе патологічні дурні (зокрема й автор), у тридцятих вони всі були б у комуністах. Слава Богові, частина ідіотів сунула в “козаки”. Хоча колись, навіть серед фельдмаршалів українського козацтва (я не жартую, там побутують такі звання) ще зустрічалися й просто безкорисливі романтики, Черномирдін, наприклад.
Друже, якщо ви – націоналіст, то вас це, поза сумнівом, не стосується. Ви – геній, і незабаром виграєте в лотерею велику красиву машину. Проте, навіть вам варто іноді розглядати націю не як банальність, але як питання. З’ясувати питання – означає вивчати історію питання.
Націю уявляють, як субстанцію, що може приймати ту чи іншу форму, залежно від обставин. Це уявлення хибне в основному – у відчуттях. Насправді, націю краще уявляти, як форму, яка здатна приймати різні наповнення, навіть нас.
Форма зі змінним вмістом. Коли ми осмислюємо націю, ми маємо справу або з випадковим наповненням, або з порожнечею форми – або перебираємо випадковості, або заперечуємо її існування.
Христос каже (в Євангелії від Івана): Царство Боже подібне на людину… Ми могли б сказати, що нація – царство людське – подібне на зображення людини, на скульптуру. Як і в кожній скульптурі, її зміст у її формі. Є менш важливим, що всередині – мармур чи гіпс, хоча й на цьому залежить. “Дух народу” – це те, що ширяє на поверхні народу, він тисне ззовні, щоб формувати.
Саме тому так багато важить формальність – мова, церемоніал, образи минулого. Війна ведеться не стільки за “суттєві” речі – ресурси, території, скільки за “формальні” – за символи й святині. Сутність нації ховається у провінції, її формальність демонструється у столиці. Саме тому всі нації сакралізують свої столиці.
Столиця – це не серце нації, не її мозок. Це шлунок! Київ свого часу перетравив варягів, половців, литовців, купу євреїв різних національностей, і навіть українців. Коли донецьким здавалося, що вони проковтнули Україну, Київ проковтнув донецьких. Аби перетравити Крим, столицю треба переносити до Ялти.
Кілька зауважень щодо історії питання.
Мій старий приятель Славко має рацію, а це завжди прикро, коли він має рацію. Так ось, він каже, що патріоти переважно не цікавляться Україною, не знають її, отже, не люблять, бо цікавість – основний компонент любові. Ну от, наприклад, Ярема Вишневецький здійснив масштабну колонізацію Лівобережжя. Це називалося Вишневеччина.
До нього на території сучасної Полтавщини мешкало, як вважають, 4,5 тис., він заселив туди ще більше трьохсот тисяч. Будував міста, церкви, фільварки тощо. І чому в Лубнах досі нема йому пам’ятника? Хто його викреслив з числа наших великих пращурів і віддав полякам? Патріоти!
Уявіть карту, де всі масштаби довільно змінені – циклопічна Естонія поряд з мікроскопічним Сибіром, маленький острівець Африка біля берега Мадагаскару, коротше, інший масштаб – інший світ. Розмірковуючи за минуле, найважче усвідомити масштаб, саме тому не варто плекати ілюзію розуміння.
Ми не розуміємо нічого, ми все уявляємо інакшим. О.Степанов (тямущий мистецтвознавець) пише: якщо судити за кількістю копій та реплік, то найвидатнішою картиною італійського відродження є “Сон Венери” Джорджоне. Який там Рафаель, який Леонардо! Яка там Сікстинська капела! Все біля ніг “Венери”!
У XIV – XVI століттях, скажімо, Корятовичі, а тим паче Острозькі в усьому литовсько-ординському регіоні відігравали значно більшу й самостійну роль, ніж Московські “Рюриковичі”. Генуя (через свої чорноморські колонії) тоді була для нас тим, що нині Америка вкупі з Китаєм: дані археологічних досліджень та випадкові знахідки показують величезний імпорт звідти.
Національна амнезія стерла з нашої пам’яті майже все суттєве. Ось, наприклад, битва на Ворсклі є однією з центральних подій світової історії. Вона скінчилася катастрофою, яка ще раз, після поразки на Калці, змінила нашу долю, а також долі всього Князівства Литовського, жемайтського і руського, королівства Польського, Тевтонського ордену, Золотої орди, зумовила можливість виникнення кримського ханства й виокремлення в подальшому Московського улусу. Згадки за цю подію є в хроніках і творах істориків, проте, не в пам’яті народу.
В українському сегменті Інтернету не тривають запеклі дискусії щодо її локалізації, патріотичні письменники не пишуть любовних історій, які б розгорталися на її тлі, митці не малюють історичних полотен.
Натомість вам, читачу, неважко буде згадати куликовську битву, якої ніколи не було, а якби й була, ні на що б не вплинула. Бо ви, як український патріот, намертво прив’язані до московських історичних реперів. Вас в українській історії цікавлять лише ті теми, які є актуальними для москалів. Москалі за нас знають Володимирове Хрещення Русі, Хмельницького-Мазепу, Махновщину й Бандерівщину.
Навколо цього й обертається цікавість маленького українця. Він воює за “нашу рідну національну віру” у стовбури дерев та метеорологічні явища, яку “знищили жиди”, зокрема, Володимир Хреститель.
Чомусь патріота страшенно збуджують фантазії за “козаків-характерників” та їхній “бойовий гопак” (навіть дрімучі японці зрозуміли, що бойовий вальс крутіше, й вигадали Айкідо для тих своїх патріотів, які не надто красиві для сумо).
Втім, ситуація потроху виправляється: вітчизняна поп-історія створила і власний, незалежний від Москви (хіба що трохи подібний на румунський) культ Трипільської археологічної культури. Коли їдеш з Києва вбік Ржищіва й минаєш Трипілля, майже одразу за ним починається наступне село. Перше, що впадає в око – помпезний напис: Халеп’я – колиска трипільської культури.
Гадаю, в Халепській середній школі, якщо вони ще не перейменували її на університет, на уроках історії Трипільську культуру називають халепською.
Це благотворне суперництво заради абстракцій. Сподіваюся, воно колись переросте у збройний конфлікт, подібний на війни між грецькими полісами, або італійськими комунами. Ті давні війни значно збагатили культуру.
Конфуцій і Мао закликали китайців до виправлення стилю. На відміну від них, я залишуся в історії у значно скромнішій ролі – просвітителя північних варварів. Отже, закликаю українців до виправлення масштабів.

Дмитро КОРЧИНСЬКИЙ, ТСН