Мабуть, це було щось подібне на землетрус: частина відкололась від материка і попливла у відкрите море. Хтось налякався і шукав сховку, хтось намагався поки не пізно втекти, збираючи найнеобхідніше, найцінніше, і відпливав у човнах, хтось, захоплений неймовірним плаванням, мріяв про далекі землі, дивні краї, нові пригоди.

Тоді я і народилась. Дитинство моє було звичайним. Щодня – ігри на природі, борюкання з козенятами, випробування свого страху на високих деревах, у темних лісах, у самотньому полі далеко-далеко від дому. Дід читав мені книжки, згодом – і я йому. Потім – школа, нові науки, успіхи і двійки, втома і пізнання, спроби писати щось своє і думати по-своєму. Я любила наш велетенський острів, хоча мало де бувала. Багато людей говорили, що вони не звідси, мабуть, батьківщина їхня була на великій землі, за якою вони дуже сумували.

Та всіх нас, здавалось, об’єднувала одна велика справа – ми будували корабель. Казкові борти, неймовірно високі щогли, глибокі трюми…  Я мало що розумію у кораблебудуванні, але цей процес захоплював і розростався у моїй дитячій уяві в неймовірну героїчну історію. Одні щодня рубали і зносили до майданчика багато дерева (хоч серед таких робітників були і захоплені великою справою, і звичайні трударі), інші спостерігали і підбадьорювали, інші вважали це дурною тратою часу і не брали участі у будівництві корабля.

Згодом почали складати список пасажирів. Ми сміялися – з одного корабля переходимо на інший, ніби життя наше – суцільна подорож, а кінцева станція острова не там, де нам потрібно вийти.

Думала, як це чудово – побачити велику землю, що не хиталась би під ногами у шторм, побачити безсилля моря, що б’ється у береги і не може їх зрушити, побачити дивних птахів, які зараз тільки пролітали над нами не спиняючись і протяжно кричали, побачити нових звірів, які досі були лише у моїй уяві та старих книжках.

Та скоро виявилось, що місця на нашому величезному, чудовому кораблі вистачить не всім. Вирішили першими взяти найкращих майстрів своєї справи – і на борт рушила сила-силенна людей:  техніки, лікарі, перекладачі, зодчі, військові, хіміки, біологи, філософи, історики, правники, письменники і художники… Коли всі найкращі майстри зійшли на корабель, відбір пасажирів припинився, а ще багато людей чекали своєї черги.

Здавалось, тиша буде вічною – дуже довго з корабля не доносилось ні звуку.

Та потім оголосили: всі мають сходитись до майданчика і змагатись. Суть змагань я не розумію й досі: хтось наказував, що на борт мають вийти тільки найбільші патріоти острова, інші веліли брати тільки найрозумніших з населення, треті – щоб на корабель брали людей без шкідливих звичок та з традиційною орієнтацією, четверті обстоювали право на спасіння тільки тих, хто мав пільги, інші кричали, що пасажирами мають бути люди з величезними корисними ресурсами – їжею, одягом тощо.

Я бачила, що на борт заходили знайомі вже відібраних щасливців, також ті, хто викуповував білети таємно за шалені гроші, хтось – мав інформацію про нечесні справи вже відібраних, і ті похапцем пропускали їх.

Скоро на змаганнях я побачила кількох славних майстрів, мені здалось, вони вже були відібрані в числі перших, пізніше майстрів стало більше, мабуть, їх зняли з корабля, бо знайшли когось достойнішого. Здавалось, на острів відправили усіх, кого першим взяли на корабель.

Ми довго змагались між собою, а судно продовжували населяти злодії, шахраї, багачі…

Я зупинилась і відійшла від натовпу, що з ентузіазмом демонстрував свої чесноти, сподіваючись отримати омріяний квиток. Поодаль стояли звичайні люди, обдаровані майстри, талановиті молоді хлопці й дівчата. Старих не було – вони вже давно втратили надію відпливти з острова. Далеко йшов невеликий натовп тих, хто розчарувався у відборі і повертався доживати віку  на острові.

І тоді зрозуміла, що я – звіря, маленьке, вертке звіря, чию мову ніхто не розуміє, чиї чесноти нікому не видаються серйозними.

Я повернулась і пішла геть – геть від світлого нашого корабля, наповненого перекупками, геть від величезного натовпу, в чиїх серцях ще жила надія на справедливість і порятунок.

Довго ішла, врешті, опинилась на березі, де ніколи раніше не бувала. Там було багато людей. Матері купали маленьких верескливих дітей, старигани підживлювали вогонь сухими галузками, чоловіки зводили безкінечні курені. Людські голоси, здавалось, глушили наростаюче ревіння моря – і все змішувалось в киплячу живу пляму – усі тіла, пісок, пожитки, розвите на вітрах лахміття, дими і пориви великої води.

Думала, колись ця велика і сильна вода, що звідусіль насувала на острів, підійме нас і викине на велику сушу.

А тих, хто як я не вміє плавати, у кого не стане сил допливти, знайдуть рибалки і будуть довго-довго чудуватись, розповідати про нас своїм дітям і дружинам, друзям і шинкарям. Вони назвуть мене рибою – великою дивною рибою.

 Олена ГЕРАСИМ’ЮК, поетеса

Текст створено в рамках участі в Першій в Україні резиденції

для молодих україномовних письменників «Станіславський феномен»,

організованій Літературною агенцією «Discursus» та рок-вар’яте «КораЛЛі»