Я називав його дзядзьом. Дзядзьо – це дідусь. Власне дідусь, а не дідо. Про такі нюанси говорив ще Віктор Гюго, пишучу свою найкращу книжку поезій «Мистецтво бути дідусем». Слово “дзядзьо” пахне польською, так воно і є. Ще кажуть дзідзьо. Ближче до гір – дідик. У зросійщеному потрактуванні часто сприймають дзядзя як дядю. Але нє. Ніякий не дядя. У нас це вуйко. Якщо вже російською, то дєдушка (на відміну від «ей, дєд).

Я називав його дзядзем Михасем (від поважного імені Михайло, а там, у горах, на нього ще казали Сяньо), і він був моїм найголовнішим і найулюбленішим з чоловіків. Я виріс у його хаті, я виріс у його світі. Він мені світ відкрив. І відкрив так, відкрив таким, що я дотепер не можу надивуватися, який цей світ файний.

Але весь час я відчував, що існують речі, дуже важливі, про які не говориться. Такий собі скелет у шафі. Непроговорене, невимовлене має таку здатність, що ті, що перебувають у цьому полі, самі здатні до все нового і нового прожиття того, що заховане. Можливо, власне це зробило мене таким, яким я є. Можливо, саме це спонукає мене зрозуміти кожного.

Потім виявилося, що дзядзьо мав дві таємниці. Перша така, що він не був моїм кровним дідом. А друга – що він був у дивізії «Галичина», але зробив усе для того, щоби ніхто про це не знав. Навіть я, якому він розповідав усе, що знав про світ. Не все, виявляється. Якщо про кров я розумію, то про замовчування дивізії – ні. Адже мені розповідали усе інше небезпечне, адже я би не налякався, я б його зрозумів.

Мабуть, через це непроговорене вчасно мені настільки близька і дорога 14 гренадерська дивізія зброї СС “Галичина”. Я дуже розумію вибір тих тисяч наших хлопців різного віку, які стали добровольцями. І те, що вони були добровольцями, що ціла та дивізія була добровільною, викликає особливу повагу.

Ми ніколи не можемо знати, у якому часі ми перебуваємо, кому ми служимо, за що ми боремося і вболіваємо, що ми витворяємо, що ми вибираємо, заки не промине якийсь час і наш час буде якимось чином оцінено. Будь мудрий в такому разі…

Те, що так звана співпраця поневоленого народу з одним із гравців, які гралися долею поневоленого народу, через кілька років виявилася засудженою на зневагу, є випадковістю. Якби щось повернулося інакше, то засудженим міг би стати протилежний табір, з яким наївно або бездумно співпрацювали інші з того ж поневоленого народу.

Коли мине кілька років, може виявитися, що усі ми, котрі тепер щось робимо у цій країні, є злочинними колаборантами злочинної системи. І навіть те, що ми не знали, що робимо, не буде вважатися пом’якшенням після остаточного присуду. Важливим буде наш маленький всесвітній вибір.

Отож, завжди можна апелювати до того, що була тотальна мобілізація. Натомість дивізійники залишають за собою найбільшу гідність – добра воля, добровільність, власний важкий вибір, право на шанс і право на помилку. Навіть скрутні обставини, з яких, здається, нема жодного виходу, або підліткове бажання повоювати є поважним аргументом.

Слава Богу, що вони спробували. Добре, що у спектрі українських виборів був і цей – легітимне українське військо у складі збройних сил стародавньої європейської країни. Багато чого ми пропустили, проґавили. Але ця спроба вдалася. Вдалася як спроба.

Дзядзьові було вже сорок один рік. Він добровільно пішов у дивізію передовсім заради того, щоби захистити від всіляких нападів свою жінку і доньку, які були не зовсім українцями.  Дивно, що такого старого взяли, бо 18 липня 1943, саме на його уродини, із 86 тисяч добровольців відібрали тільки тринадцять. Він був у Голландії, на страшенно секретному вишколі, а через рік потрапив під Броди. Кажуть інші, що тримався до останнього патрона… Крім усього іншого, я люблю його ще й за те, що він мовчки зносив роки і десятиліття радянського покарання за щось зовсім інше. Бо нікому нічого не розповів. Навіть СМЕРШОВІ, навіть мені. Вважав це своїм привілеєм – могти після всього мовчати, могти говорити неправду, могти не говорити правду, могти правду не говорити.

Товаришам мого дзядзя також не треба нічого. Жодних пояснень. Просто варто усвідомити,  що дивізія була добровільною. У цьому сенсі вона перемогла під Бродами. У липні, десь тепер.

Тарас ПРОХАСЬКО