І знову франківська дизайнерка Люба Чернікова презентувала колекцію в стилі етно. То було її літо в «Бастіоні» – легке і вишукане, дуже міське і достатньо панське. То були сукні – сорок суконь складного крою, з авторською вишивкою, з гачкованим мереживом, декоровані хустками і тканням. Любця, як дозволяють собі називати дизайнерку її шанувальники і клієнти, вміє не зраджувати собі і разом із тим знається на тому, як здивувати. Тільки-но завершився показ, а дизайнерка вже кипить новими ідеями і проектами. І про них також “ГК” розповідає Любця Чернікова.

– То моя територія – “Бастіон”. Бере мене енергетикою, бо це частина мого справжнього, мого давнього міста. Потім, це стильно. І ще – по-справжньому: не ті сучасні пластикові чи ще якісь металеві конструкції, в які запихають дизайнерів і видають це за останній писк. І, нарешті, “Бастіон” відповідає моєму баченню, тому напряму, в якому я працюю. Духу колекції, якщо так можна сказати. В “Бастіоні” це третя моя презентація, загалом – дев’ята. А показів, у яких я брала участь, було вже більше 20-ти.

І я вже хочу робити наступний показ – уже цієї осені, на площі в “Бастіоні”. Це моя така мрія з мрій. Ми ще раніше все продумали, як то має бути. Треба акцентувати центр, зробити кілька виходів. Там ще є другий ярус – щоби ним моделі пройшли. Хотіли все якось зав’язати в один смисловий ланцюжок – цікаво обіграти цікаве місце. Розумію, що це колосальна робота. І ще більше загоряюся.

В “Бастіоні” нам уже тісно з нашими дефіле. Але великий плюс – естетика місця, яка перегукується з естетикою моїх робіт. Подібних місць у Франківську немає. А купувати простір для показу в Пасажі Гартенбергів – це для мене дуже дорого. Потім виходить, що клієнт має за це платити, коли бере сукні з колекції. А клієнти не можуть купувати такі дуже дорогі сукні. А тут ще працівники намагаються просити більшу зарплату. А треба вже купувати тканини і нитки на наступний сезон. Тому я не тільки придумую, малюю, шию, але й постійно рахую. 

 

Мене надихають багато технік, які можна взяти і поширити на всю колекцію. Можна всю колекцію зробити в одному стилі, і це, звичайно, дуже круто. Дольче Габана може собі таке дозволити. А я не можу, бо думаю, що люди мають мати з чого вибирати. Справді, намагаюся враховувати такий момент як утилітарність. Бо знаю, що люди хочуть прийти і вибрати собі щось оригінальне, особливе. І нехай собі вибирають. Бо це також важливо і для мене. Важливо, як люди реагують на якісь мої експерименти, що беруть, до чого ставляться з недовірою. Мені колеги кажуть: Любо, ти вже диктуєш моду! Та ні, до того ще далеко – ще робити і робити.

Але коли мене надихає і одна техніка, і інша і я можу використати їх обидві й об’єднати в колекцію – чи за допомогою крою, чи колористики, то чому би це не зробити? Наприклад, мені однаково цікаво працювати і з плетеним мереживом, і з тканим полотном. Я люблю взагалі-то зробити кілька таких сукенок, кілька інших. Бо мене надихає також і те, що різні жінки можуть вибрати у мене різні речі і бути однаково тим задоволені.

У мене немає такого, що я одного ранку чи одного вечора сідаю і роблю колекцію. Відкриваю ото журнали і починаю переглядати, щось вибирати і допасовувати до свого стилю. Такого немає. Я просто щодня щось роблю, роблю сукні – такими, як я їх бачу, як вони подобаються мені і будуть подобатися тим людям, які є біля мене. Іноді підглядаю в книжки і інтерпретую давній одяг чи окремі його елементи на сучасний лад. Але я завжди міксую, знаючи, що навіть у старих костюмах, у вишивці чи фасонах суконь наших бабусь і прабабусь уже було багацько наміксовано. Чистий народний стиль до наших днів попросту не дійшов, він зазнавав, особливо на наших територіях, різних впливів, тому розмивався. Тому все, що тепер маємо і що робимо, – то все наша інтерпретація давньої народної інтерпретації. Так що я не можу віднести свою роботу до якогось певного етносу. Та й зрештою, не хочу, щоби мене укладали в рамки – гуцульські, бойківські, подільські чи якісь там інші.

Але дуже люблю працювати з гуцульським орнаментом. Подобається розвивати петриківський розпис. Роблю авторські композиції з польових квітів. Шию також і традиційні ружі. Недавно з’явилися іриси у мене. Але це вже не етно. Це мої квіти, якщо хочете, це – мій протест проти маків. Не можу шити маки, хоч знаю, що їх би багато людей вибрало – бігом би купили. Погоджуюся, що вони гарні і багатьом личать. Ближче до Києва і туди на схід – там всі хочуть маки і вважають саме їх правдивим етно. Але вони вже так розпопсовані, вже так ними все зашито – гарно, і не дуже, і взагалі потворно. Що я вже не можу дозволити собі використовувати у своїй колекції маки. Це вже так кічово, так уже по-ринковому. Тому я вирішила: будуть іриси замість маків. Чесно: це найменше етно в презентованій колекції. Тему витягли ткані елементи, силуети і лляна тканина. Все разом створювало таке етно-враження.

З етнічним одягом є така річ: може, людина не дуже розуміється, але вона відчуває, що є своє, рідне, а що ні. От наші галичани, наприклад, найбільше люблять свої – геометричні, – орнаменти. Це й мені дуже близьке, люблене і я із задоволенням укладаю такі візерунки у свої колекції.

Як і раніше, працюю переважно з натуральними тканинами – це льон, бавовна й вовна. Шию шовком і вовною. Нове – це ткані елементи і використання гачкованого мережива. В колекціях для дефіле не дуже часто використовуємо ручну роботу, бо це дорого коштує. А ще це потребує значно більше часу. Роки підуть, щоби все вручну вишити. Тому ми використовуємо переважно машинну вишивку. Але за потреби, для тих, хто хоче і цінує, все це відтворюється вручну.

Ткання, яке ми зробили в цій колекції, – не показове. Така собі спроба. Ми дали елементи, щоби показати, як воно може в сукнях поєднуватися, і щоби «засвітити» те, що можемо робити. Заявили про себе. Думаю, що далі будемо експериментувати з орнаментами. Верстат для цього дуже надається. Маємо невеликий домашній верстат. Він належав бабці, яка живе в Косівському районі. Вона не могла дати йому раду, бо старенька. А в родині є новий верстат. Тому цей віддала. Він в деяких місцях підв’язаний, що називається, на живу нитку. Але добре працює – весело на ньому тчеться. Є у нас дівчина з Косова, яка може ткати все. Будемо сідати й працювати.

Плетіння також прийшло до нас якось природно. Ми шукали мереживо. Такого, як хотіли, не було. Вирішили спробувати гачковане. Вона зробила, але трохи не таке, як треба. Тому довелося робити під це мереживо ще кілька суконь. Але якось так все разом дуже добре уклалося і припасувалося.

Найскладніше було із хустинами. Дуже важко було дібрати тканину, щоби пасувала до тих столітніх хусток. То самі мої улюблені хустки були – і я їх порізала. Найгарніші. І шкода, і тішуся. Бо сукні вийшли такими, які вже не повторяться. І хусток таких уже немає, і тканини, і мережива. Можна буде зробити щось подібне, але повторити саме ці роботи вже неможливо.

В принципі ми можемо відшити будь-яку модель з показу. Приблизно дві третини суконь можна повторити. Але то нецікаво. Цікавіше складати щоразу щось нове, інше, інакше. Тому завжди заохочуємо щось поміняти, щоби сукня була неповторна і щоби вона найкраще підходила до фігури, волосся, шкіри, статури жінки. Можна поміняти тканину, загальний колорит, ускладнити крій. І вже виходить ексклюзивна річ. Це важливо для жінки. І важливо для мене – бо я роблю цікаву роботу. З цієї точки зору в останній колекції захований великий потенціал. Якщо не боятися міксувати. Треба себе любити, треба собі догоджати і добирати сукню не просто з подіуму собі, а з подіуму – під себе.

За це літо, поки готувалася ця колекція, яку ми презентували, я знову назбирала ідей. У мене ще лишилися темні хустки – чорні, сині, одна салатова і одна голуба, фіолетові, гранатові. Є залишки від хусток різних кольорів. І ми зробимо з ними керсетки. Хочу на осінь пошити колекцію керсеток. Хочу бути в цій роботі дуже сучасною і навіть трохи не схожою на себе. А презентація – так, на площі в “Бастіоні”. То моя така мрія з мрій.

 

Розмовляла Наталія КУШНІРЕНКО