У 20 років мало кому щастить розкритись. Прикро читати Леоніда Кисельова, Василя Симоненка, Надю Курбатову, бо прочитуються не тільки їхні вірші, але і можливість більшого. Коли поет замовкає раптово – поезія не встигає відкритись, тому її радше не читають, а вгадують. Люди  один одному радять берегти своє тіло непотрібне як ситуація що склалась лише для того, аби не переривати можливість поезії.

Для підтримки життя потрібні не лише хліб і вода. Йому потрібне тепло. Часто інші люди для нас є дзеркалами, до яких віддаємо своє тепло і його ж отримуємо назад, але не як живий потік, а як різкий промінь що знищує. Якщо довго приймати своє віддзеркалене тепло назад, перетворюєшся у випалену пустелю – acedia – яку довго треба відновлювати. Для життя потрібне тепло іншої людини, тепло живе й існуюче.

Для життя потрібен хліб. Всі ми не раз чули про його сакральність – від зерна, посадженого мозолистими руками в землю, стає рослиною, далі – борошном, далі – потрапляє на наші столи.

Ми знаємо як важко працювати із хлібом – вирощувати пшеницю, навчати людей, які не мають до цього хисту, долати заздрість – заради того, аби врешті решт зібрати зерно. Так він з’являється – м’який буханець, корисний і навіть смачний.

Людина є хліб.

Одні – хліб. Зерно, яке саджають у землю. Пагони, що проростають з неї. Рослина, якій зсікають голову, яку мелють жорнами на біле і пухке борошно. Тісто виглинене, тепле, в’язке, що не відпускає руки, що тримає в собі, затягує. Одні – хліб – свіжий, святий, потрібний.

Інші –  теж хліб. Зерно, що одне із зерен. Рослини – прим’яті ногою чи колесом, бо мусить бути так, бо як інакше без втрат доглянути рослини. Недобре борошно. Хліб, що лежить і черствіє, бо невчасний – наприклад, принесений додому перед подорожами.

Для життя людині потрібна вода. Вода глибока і швидка, щоб гасила вогонь, який був теплом, а став нищівним променем, щоб підживлювала посаджені у пустелі зерна, з яких скоро буде хліб, щоб ховала у глибині обличчя, які більше несила пам’ятати, які нема причин більше пам’ятати.

48 годин до приїзду. 48 годин від останньої розмови. Вчуся ставлення до життя. Вчуся не кричати, не кидати каміння і не рвати рослини, коли нарешті стає тоскно, коли більш за все хочеться кричати, кидати каміння і виривати рослини з коренем.

Не любіть, щоб комусь було так тоскно. Ніколи так не любіть.

 

Олена Герасим’юк, поетеса

Текст створено в рамках участі в Першій в Україні резиденції для молодих україномовних письменників «Станіславський феномен», організованій Літературною агенцією «Discursus» та рок-вар’яте «КораЛЛі»