В горах говорять мало і просто. Багато можуть сказати самі жести чи вигуки. Особливих розмірковувань про життя нема. Ніхто не філософствує. Якщо таки заходить тривала балачка, то це спогади. Старші молодшим просто переповідають все, як було у їхньому житті, і те, що їм оповіли їхні старші. Після цього все стає ясно і всі все знають.
Якось я був у відрядженні з групою журналістів в одному з районів нашої області. Там валилася школа і ми брали коментарі у вчителів і малих учнів. Бо було лише кілька початкових класів – старші ходили в інше село. В стіні школи зяяла така тріщина, в яку можна було пропхати руку. Вчителі бідкалися, а учні мовчали. Себто пробували щось сказати, але не могли. Тоді одна журналістка здивувалася: як це діти такі нерозвинені, що не можуть кількох речень зв’язати?
Мені ж дивно не було, бо знаю, як так є. Просто нема потреби говорити. Лише вигуки і жести. Хоча мій Косівський район далеко від того місця, де я був у відрядженні, але ситуація та ж. Чим менше цивілізації, тим менша потреба у вербальній комунікації. Багато зносин відбувається на ще простішому, природнішому рівні, де говоріння не таке вже й необхідне.
Коли в мене виникла можливість праці на радіо, то сам факт радості змішувався із жахом: як я буду говорити? Бо перед тим думалося: було б непогано влаштуватися в якусь газету, щось писати, з часом відшліфую письмо і буде добре. Але про те, щоб інструментом праці був голос, і на думку не спадало. Хоч я вже навчався на четвертому курсі університету (правда, заочне відділення), але намагався говорити якнайменше. Бо і не вмів, і не міг. А тут – на тобі!
Десь на другий рік переважного перебування у Франківську відчув, що приходить мовна безпосередність у спілкуванні з довколишніми. Вже не треба перекладати в процесі мовлення з діалекту на норму. Якось одразу виходить. Хоч акценту навряд чи позбудуся, а проте у нього є свій шарм. І зараз, коли я вивчив літературну мову, відчуваю, що дедалі гарніше говорити діалектом. Аж тепер відчувається справжній смак.
Себто навчитися говорити можна. Хоч у всіх це індивідуально. Буває, що людина може днями щось розповідати, а буває інакше. Мені було тяжко і зараз теж не просто. Єдине, що знаю трохи більше слів, ніж років п’ять тому, і легше конструювати речення. Принаймні, є матеріал.
Але й потреба говоріння буває різною. Окрім конкретного посутнього мовлення, обов’язкових повідомлень, бувають ще й листування, телефонні бесіди, розмови за кавою… І все це людям цікаво. Чогось додає. Хоч теоретично такі контакти не є життєво важливими для фізичного стану організму, скажімо.
Безпосереднім є спілкування з найріднішими і найближчими. Людина може говорити легко і просто. Якщо скаже щось недобре, то їй з любові пробачать і зрозуміють, бо знають, що вона так мовила не зі зла. Можна легко говорити з батьками і з дітьми. Їхня любов нічим не може бути порушена, тут не треба старатися їм сподобатися, з ними просто добре. Це контакти людської рівноваги, з якими спокійно.
А є спілкування, де людина стає обачною. Так може бути на роботі зі співробітниками, з керівництвом, з якимись партнерами чи клієнтами. Тоді людина старається бути якнайліпшою. Але це старання є для власної якоїсь майбутньої вигоди, тому воно хоч і добре, але не завжди щире. Проте все залежить від умов з усіх сторін. Чи ті, з ким людині доводиться контактувати, є настільки егоїстичними, що потребують підлабузництва і тішаться з того, а чи вони прості і відкриті, тому і навзаєм можна бути таким.
А ще може бути спілкування, коли людина сумна і самотня, їй прикро і вона хоче поговорити. Розмовою з кимось вона лікує себе. Заспокоює, і їй стає легше. Тут є трохи егоїзму, але добре, коли є до кого говорити. І найліпше спілкування – це з боку тої людини, яка втішає засмученого. Хоч їй може бути й нецікаво. Але та людина такою зайнятістю позбавляє й себе шансу на самотність.
Якось прийшла в гості одна подруга. Я тоді щось писав, а тому хотів дописати. Щоб подруга не нудилася, запропонував їй чаю і кілька книжок, які були під руками. Серед них «Древній патерик». Подруга сьорбала чай і час від часу цитувала вголос якісь фрагменти із читаного. Серед них був і такий, суть якого полягала в тому, що коли до тебе хтось приходить, відкладай усе і будь з ним доти, доки не піде в доброму настрої. Потім ми вже разом пили чай і говорили. А дописую аж тепер. І нічого.