Слово «шансон» в Україні заледве чи не перейшло до розряду лайливих. Вживається воно здебільшого на позначення низькопробної музичної продукції на основі блатних і тюремних мелодій. Якісний міський шансон – мелодійний, розповідний, чуттєвий, дотепний – сьогодні в країні щойно народжується. І в першу чергу – саме завдяки київській групі «Куку Шанель».

Пісні «Куку Шанель» вже займають топові місця в хіт-парадах європейських радіостанцій. Їхня творчість – це справжній небрутальний французький шансон, ще й настояний на найкращих традиціях радянського кінематографа і мультиплікації. «Куку Шанель» – авторський проект Марії Кудрявцевої. Марія – професійний музичний фольклорист. Вона вже багато років збирає та досліджує народні пісні. Співає у фольклорному ансамблі «Божичі» та проектах Олега Скрипки — «Ле Гранд Оркестр» і «Чоботи з Бугая». Тому творчість «Куку Шанель» органічно поєднує традиції народної музики і міського романсу.

– Я завжди асоціював те, що ти робиш, із українською естрадою 60-их, яка була надзвичайно сильною, буквально європейського рівня. Не тільки пісні Івасюка, а все,  що тоді робилось у цьому жанрі, мало власне обличчя, відмінне від російської естрадної музики. Чому так було? І чому й зараз ті, хто це продовжує, залишаються унікальними, як-от «Сонцекльош», а тепер «Куку Шанель», «Грозовська бенд» колишньої твоєї напарниці із «Сонцекльошу», а більше, власне, нічого й пригадати з нинішніх?

Це надзвичайно цікаве для мене питання, варте окремого дослідження чи навіть життєвого спостереження. Я багато про це думаю. Чому саме така музика перестала бути модною? Адже, дійсно, саме в українській естраді був надзвичайно тонкий пісенно-мелодійний естетизм. Це була душевна, зрозуміла і водночас складна музика із високоякісними поетичними текстами, із багатоголоссям. Музиканти, співаки та композитори були дуже високого рівня. Це був дійсно справжній шансон. У його правильному стильовому розумінні. Буквально вчора Олег Скрипка висловив таку думку, що європейський шансон має українське коріння, а не французьке. Бо коли у Франції зароджувався шансон, в ті часи там жило дуже багато українців. Звичайно, можна дуже довго ще сперечатися з цього приводу. Але насправді це була дійсно унікальна, незрівнянна пісенна культура, яка зараз, дякувати Богу, потроху повертається. І я дуже рада, що причетна до цього процесу. Бо ця музика є внутрішньо дуже “моєю”.

– Ти якось назвала такий стиль кітчевою піснею, в чому полягає кітчевість цього жанру, на твою думку?

А це вже, скоріше, музикознавче питання. Треба відрізняти музичні стилі, кітчі від народних романсів та міської лірики. Кітчі – то все ж таки культура маргінальна, “стьобна” та “смакова” для інтелігентів із правильним почуттям гумору та справжня для її творців, тобто для народу. Це така симпатична потвора, яка є продуктом урбаніцазії села. А те, про що ти кажеш, про пісні 60-х – це, все ж таки не можна віднести до кітчу. Це справжні високоякісні взірці професійної творчої думки, які були створені в середовищі освічених музикантів. Але, звичайно, які дуже зналися і на народній традиційній культурі. Це естрадні пісні Мирослава Скорика, пісні Івасюка – та і взагалі вся пісенна естрадна культура того часу.

– Крім своєї власної групи «Куку Шанель», ти ще є артисткою відомого фольклорного ансамблю “Божичі”, який їздить в експедиції і збирає автентичний матеріал. Які тенденції – є шанси, що цей пласт виживе, чи справа йде до поглинання тупим маскультом?

Маскульт – страшна машина. А ще страшніша – той зомбоящик, в який всі мріють потрапити, аби здобути популярність. Тому ми і маємо ешелон зірок з телешоу, побачивши яких, нормальна людина запитає: “Хто всі ці люди?” Звичайно, трапляються серед них і талановиті артисти. Але у того монстра немає тієї кнопки, яка б розрізняла непотріб від особистостей, та робить з усіх однакових ляльково-силіконових клонів. Так-от. Стосовно фольклору та «Божичів». Щойно Божичі повернулись із традиційних щорічних байдаркових екпедицій. І я помітила таку річ. Ще 10-15 років тому ми, фольклористи, повертаючись із сеансу, вважали невдалим похід за піснями до бабусь у село, якщо не було записано жодної календарної пісні. Тобто колядки чи щедрівки, чи купальської. Зараз вже  на це ніхто і не сподівається. І радіє кожному записаному кітчу чи народному романсу. А колись фольклористи просто вимикали диктофони, коли бабусі починали таке співати, вважаючи це за наукове сміття та непотріб. Тому, на превеликий біль та жаль, традиційна культура та автентичний фольклор перебувають на стадії  прогресуючого вимирання. Ми з Сусанною Карпенко вчора обговорювали такий момент, що ми, фольклористи, зараз їдемо в село не так зі сподіванням записати якісь крихти тих пісень, як за життєвою мудрістю. Хочеться просто посидіти біля тих бабусь та дідусів, побалакати з ними про життя, про їх побут, почути їхні думки. Вони ж філософи. Вони мудреці. В їхніх очах стільки правди, якої жодний телевізор не покаже.

– Як тобі допомагають твої практики з «Божичами» в «Куку Шанель» – це якось взаємодіє?

Недавно наш керівник «Божичів» Ілля Фетисов запросив мене на індивідуальне заняття ось з якого приводу. Каже, а давай ти спробуєш заспівати народну пісню таким голосом, як ти співаєш у «Куку Шанель». Ми зараз багато займаємось питаннями звукоутворення, намагаємось зрозуміти принципи народного мислення. Так-от, для мене завжди народний спів за способом звуковидобування дуже відрізнявся від естрадного чи академічного. Хоча я вже 13 років займаюсь народним співом. І паралельно співаю десь в інших проектах. Тому для мене така пропозиція здалась дуже дивною. Але насправді народні виконавці співають простим, безнапружним голосом. Саме так, як співається і шансон чи романси. І нічого не треба робити штучним. Це є нашим останнім професійним відкриттям. Що справжнє, глибоке мистецтво має спільне коріння. І джаз, і народна музика, і естрада побудовані на одних принципах. Але то вже заглиблення у професійні тонкощі.

– «Куку Шанель» – все надзвичайно стильно: музика, візуальний образ. Так би мовити, big style тих років, коли ще чоловіки були справжніми чоловіками, а жінки мали за кумира Грету Гарбо, скажімо. Наскільки тонко зараз аудиторія сприймає те, що ви хочете донести?

О! Є такі несподівані сприйнятливі, що мені здається, що ми – просто якась жалюгідна подоба того біг стайлу. От, наприклад, в Нижньому Тагілі на наш концерт прийшла дівчина в такому вбранні, що ми його півгодини розглядали. Бо то були шедеври реконструкції. Починаючи від панталончиків, нижніх спідниць і закінчуючи ґудзиками та комірцями. Фантастичний хенд-мейд. І це дівчина так готувалася саме до нашого виступу. Хоча ми ніяких специфічних дрес-кодів не оголошували. Таких людей, які приходять у феєричних ретрообразах, буває інколи третина залу – і це не може приємно не дивувати. Тому, повторюся, приємно бути культурним поштовхом, хоча би у музиці, заради таких перфомансів.

– Ви досить часто виступаєте в Росії, як так склалось? Як та публіка сприймає український шансон? І взагалі, є якісь відмінності між українською аудиторією і аудиторією інших країн?

Для мене це незрозуміло, незбагненно. Дійсно, «Куку Шанель» чомусь більше популярні саме в Росії. Нас багато запрошують. Ми вже об’їздили навіть Урал і Сибір. Зараз збираємося у другий наш тур Росією. Розширюємо гастрольні кордони до Казахстану та Татарстану. Публіка теж відрізняється. І в Україні в різних містах вона різна. У Харкові, наприклад, якась особлива публіка. Надзвичайно уважні люди. У Дніпропетровську та Донецьку неймовірно інтелігентні люди ходять на наші концерти. У Львові приходять люди, які знають напам’ять наші тексти, співають разом із нами. Ми дуже переймалися, як в Росії будуть сприймати наші українські пісні. Чи зрозуміють. Адже в нас досить складні для розуміння поетичні тексти. Дещо, звичайно, доводиться пояснювати, перекладати коротко зміст деяких пісень. Але в цілому люди так щиро намагаються зрозуміти та почути, про що ми співаємо, що інколи утворюється така приємна дзвінка тиша на концертах. Це неймовірно тішить. А от у Європі ми ще не були з концертами. Хоча дуже хотілося б.

– Ну і насамкінець. Стильність твого образу так і проситься в кіно – були пропозиції, сама б хотіла зайнятись цим?

Якщо чесно, то мені теж завжди так здавалося, що ми такі “кіношні” і музика в нас аж проситься стати саундтреками до передач чи серіалів. І останнім часом такі пропозиції почали з’являтися. «1+1» вже замовили нам дві пісні до одного з серіалів. А ще один відомий український телеканал навіть запропонував зробити одну з наших пісень заставкою, таким пісенно-життєвим кредо каналу. Ну, то поки що за межі пропозицій не вийшло, але прецеденти є – і це неймовірно приємно. Ми дуже тішимося, що в інтернет-пошуку за словом “шансон” можна знайти вже не тільки його кримінальні зразки, але і наші пісні. І, можливо, ті всі зомбоящики із маскультурою завдяки куку-шанельній маленькій зернинці стануть колись знову стильними, добрими, життєрадісними і справді культурними, якими вони і були у не такі вже й далекі 60-ті.

 

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ