Ти просто знай: мій запит в режимі очікування на твою позитивну відповідь. Він ніколи не втратить актуальності. Просто згадай про нього, коли що. Просто згадай.

Ти так легко сказала, що, мовляв, нічого страшного. Мовляв, напишу нову книжку віршів. Спочатку любовних. Потім про любов. І справді, можна зробити дві настроєвих частини. Одну присвятити тобі, а іншу… теж тобі.

Розумію, що ти іронізувала. Я теж трохи іронізував. А потім навіть якось пробував щось написати. Ми сиділи у великому товаристві, ти була трохи зоддалік, я бачив твій профіль, твоє зібране у хвостик чорне волосся, білу шкіру, рожеві вуста, черешневий погляд… Я тоді справді хотів щось написати й одразу надіслати тобі в повідомленні. Мовляв, я справді лише про тебе думаю і лише про тебе пишу. Але, знаєш, у мене нічого не вийшло. Звісно, я міг щось заримувати. Але то ж було б не те. Нічого не вийшло.

Лише з цієї логіки виходячи, можна було б зробити мій запит вічно актуальним.

А логіка така, що насправді пишеться чимало віршів-присвят, віршів-листів тощо. І якось легко вони даються. І думаю, що це через не надмірно серйозне моє до того ставлення. Поезія ллється – і гарно. Потім є що читати на всіляких літературних зустрічах. Глядачам подобається, і добре. А от написати для тебе не вдається. Власне, тоді не вдавалося, хоч була для цього «наснага».

З тобою було гарно того вечора. Темна рівна дорога. Високі рівні сосни. Не такі, як у моїх горах. Але гарно б показати тобі і мої гори з соснами і смереками. А тоді вистачало твого голосу. Я був обережний у розмові. Волів просто слухати. Втішався, коли ти сміялася з якогось більш-менш вдалого мого жарту.

В той час на небі засвічувалися зірки. А навіть якщо й ні, то світилося в мене в голові. Я тоді навіть майже випадково мав у кишені цигарки, і хотілося додати ще одну зірку, але подумав, що це може бути не надто гарно для тебе. Не настільки гарно, як гойдатися на дитячих гойдалках, як танцювати під музику, ввімкнену на мобільнику. Правда ж, гарно згадувати?

Аж задовго після того, як роз’їхалися наші потяги, мені щось для тебе написалося. Про мій потяг до тебе. Про те, що я тебе полюбив і тут вже нічого не зробиш. Мушу писати до тебе листи, зізнаватися у коханні. Ти, звісно, можеш відмовляти, прикидаючись гордою, та я буду наполегливим, прикидаючись п’яним.

І тоді я раптово злякався: невже почала писатися нова книжка? Чого ж п’яному не подаруєш? Принаймні «зрозумієш» всі мої вибрики, незручні торкання… А може, й приємні. Але відсторониш від себе мою руку. Ти так умієш. І так робитимеш завше, поки не ставатиме темно. А тієї ночі було замало. Може, ще кілька ночей забракло? Кілька прогулянок? Невже той шлях був надто коротким?

Вибач, що я ото пантеличу, мовби й не відстань. Але я тебе полюбив і мушу йти далі, до початку вічності. Хоч у коханні варто бути послідовним. Бо в чому? Хоч найменше хотілося б завдавати тобі якихось незручностей. Але принаймні мушу час від часу нагадувати. Бо не можна нічого не робити.

Коли я таки написав для тебе того вірша, то було якось легко і радісно. Зірки твоєї посмішки світили в моїй голові. Хоч був ранок і дощ. Але я позичив у сусіда парасолю. А потім якісь робочі дрібниці погрішили настрій, та досить було ввімкнути тобою надіслану пісню, і знову важливішими стали дощ, мокре зелене листя і ти, що стоїш за піснею, цвітеш пахучим жасмином. Дякую за спокій і любов, яку чую до тебе. Чисту, як дощ. Навіть без поцілунків. Чисту, як пісня без слів. Лише музика. І зірки в моїй голові. І ти – Зірочка.