Днями

ПАСПОРТ

Гіпермаркет. До каси підходить дідусь років сімдесяти, викладає на стрічку покупки, серед яких пляшка горілки. Касирка пробиває товари, доходить до пляшки. «Будь ласка, ваш паспорт». – «Навіщо?» – «Вибачте, але ми продаємо алкоголь тільки після пред’явлення паспорта». – «Пробачте, але чому»? Касирка в ступорі. Не придумує нічого кращого, ніж видати: «Ми не продаємо алкогольну і тютюнову продукцію особам молодшим вісімнадцяти років». – «По-вашому, мені немає вісімнадцяти?» Касирка мовчить. «То нащо вам мій паспорт?» – допитується дідусь. «Вибачте, але ми продаємо алкоголь тільки після пред’явлення паспорта…» – «Але у мене немає з собою паспорта». – «Тоді я не зможу продати вам горілку». – «По-вашому, я повинен носити з собою паспорт щоразу, коли йду за хлібом?» – «Але ви ж купуєте горілку, а горілку ми продаємо тільки після пред’явлення паспорта, це правило нашого магазину». – «Ви вимагаєте паспорт, щоб переконатися, що не продаєте горілку дитині, але в моєму випадку це зайве, вам не здається?» – «Ми продаємо алкоголь і тютюн тільки після пред’явлення паспорта…» Так вони сперечаються ще хвилин зо п’ять. Навколо вже зібрався невеликий натовп, одні підтримують дідуся, інші – касирку, але дідусь, судячи з усього, не збирається здаватися, і всі чекають кінця спектаклю. Однак те, що сталось далі, було для всіх повною несподіванкою. «То, виходить, ви ніяк не можете продати мені цю пляшку, якщо у мене немає паспорта? Ні за яких умов?» – «Ні за яких», – відповідає дідусеві касирка. Дідусь зітхає, бере пляшку, розглядає її з явним жалем, і… несподівано впускає на підлогу. Пляшка розбивається. Касирка схоплюється з місця: «Вам доведеться заплатити за пляшку!» – «Але ж у мене немає паспорта!» Касирка оторопіло падає на стілець. Німа сцена. Чим закінчилася історія, я не бачив – підійшла дружина і відтягнула мене з магазину. Народ сміявся, касирка викликала охоронців і щось верещала в телефонну трубку, а дідусь стояв біля каси і переможно посміхався…

Колись

ПЕРСИКИ

Мій знайомий, Євген, одружився на початку 80-их років. На Кіпр або в Європу тоді одружених не пускали (втім, як і холостяків), і молодята вирішили провести свій медовий місяць в Ленінграді. Тітка молодої із задоволенням дала племінниці з чоловіком притулок у себе на Василівському острові і навіть зголосилася показати їм місто. Під час культурного ознайомлення з Невським проспектом молода дружина побачила здоровенну чергу за персиками. «Женю, – тихо сказала вона, – хочу персик…» – «Ти з глузду з’їхала, – обурилася тітка, – ми тут півдня в черзі простоїмо». – «Зараз, – сказав Євген, – я куплю тобі персики. Без черги…» – «Євгене, не треба, – захвилювалася тітка, – це вам не Одеса, це Пітер. Вас поб’ють…» Але Женька вже впевнено крокував до прилавка, біля якого стояли ящики з персиками. Він оглянув ящики і голосно крикнув у чергу: «Люди, ви подивіться, що нам продають! У нижніх ящиках персики набагато більші…» Черга тут же захвилювалася: «Справді, давайте нам персики з нижніх ящиків, вони крупніші…» Похмура продавщиця обвела поглядом розбурхану публіку. «Шановні, – сказала вона, – поки я не продам товар з верхніх ящиків, іншого не буде. Хто буде брати персики з верхнього ящика?» – «Я», – відгукнувся Євген. 

P.S. За тридцять з гаком років спільного життя вони об’їздили півсвіту і перепробували всі (або майже всі) екзотичні фрукти. Але дружина приятеля до сих пір каже, що смачнішого від тих пітерських персиків вона нічого в житті не їла.