20 серпня 2013 року в Івано-Франківську відбулося чергове засідання дискусійного клубу «PRO-позиція», на якому обговорювалася тема «22 роки незалежності. Трансформація політичних симпатій мешканців Прикарпаття».

Ґрунтовне аналітичне дослідження з цього приводу представив політолог, директор Центру з інформаційних проблем територій Національної академії наук України Петро Жук. У доповіді «Територіальні особливості суспільно-політичних процесів і перспективи росту політичної активності населення в Івано-Франківській області» науковець визначає етапи суспільної активності громадян України за останні три десятиліття, починаючи з середини 1980-х років. У дослідженні подана динаміка зміни електоральних симпатій виборців Прикарпаття в розрізі політичних сил різного спрямування, що чітко демонструє певну радикалізацію суспільних настроїв під час останніх парламентських виборів. На думку політолога, у найближчі роки Івано-Франківщині випала роль регіону експериментальної соціально-політичної активності. Водночас Петро Жук зазначає, що «зараз суспільство не має потенціалу для збільшення спрямованої на позитивну перспективу політичної активності», та прогнозує наростання такої активності аж на кінець другого десятиліття ХХІ століття.

Цікавого розвитку перебігу дискусії надала відеотрансляція промови письменника Юрія Андруховича після прийняття Декларації про незалежність України 1990 року, у якій він виголосив надзвичайно актуальні для сьогодення сентенції.

У дискусії взяли участь політики, посадовці, представники бізнесу, громадські діячі, літератори, журналісти.

Тож які були сподівання на початку 1990-х і на що вони трансформувалися зараз?

 

Роман Ткач, громадський діяч:

У світі, як і в нас у державі, викристалізовуються два шляхи: еволюційний і революційний. Еволюційним шляхом ішло багато країн Європи. Він полягає в тому, що низи відмежовуються від верхів. Хай вони там одержують свою ренту, суспільство з тим мириться, потихеньку починає дистанціюватися від верхівки можновладців і запроваджувати зміни знизу. За якийсь час змінюється кілька поколінь і виявляється, що суспільство вже зазнало трансформації – через економічні чи громадські зміни та інституції.

Є другий шлях: протести, бунти, революція. Це також один із методів контролю влади. Він крайній, але він є. Як показав нам досвід змін у різних країнах впродовж останніх п’яти років, ніде бунт чи революція до якісно кращих змін не призвели. На зміну наявним приходить інша група управителів зі своїми правилами, запитами і бажанням ділити власність державну. І тоді нібито немає шляху.

Є такий досвід, коли ініціативу у свої руки беруть низи. Це не нове. Але це найбільш складний варіант, який я пропоную – тут треба починати з себе і зі своїх однодумців. Просто змінюватися.

 

Юрій Андрухович, письменник:

Ми вимірюємо становлення державності та її розвиток успіхами і невдачами. У нашому випадку характерним є жахливий дисбаланс, тобто будь-хто з нас згідний із тим, що не мають бути самі лише успіхи, мусять бути ще й невдачі. Але такий жахливий дисбаланс невдач проти успіхів – це якийсь унікальний випадок саме нашої державності.

Якщо об’єктивно думати про те, що протягом 22-ох років було якимось проривним державотворчим успіхом, то ми згадаємо всього кілька подій. Скажімо, конституційна ніч і прийняття Конституції. Але якщо зараз подивимося, то її в такому вигляді не існує. Вона спотворена в такому вигляді, що не діє.

Помаранчеву революцію я розглядаю в дещо ширшому історичному вимірі. Вона ж не так собі просто виникла. Вона була підготовлена з 2001 року. А більше немає що згадати. Хіба ще: збірна України з футболу вийшла з групи, а Росія – ні. Якось вони тоді внічию в Москві зіграли, і Україна вийшла у фінал.

І є постійне перебування на межі. Як із цим жити? 22 роки постійного повторювання: “Ми на межі – ми можемо перестати існувати як держава – треба знову ставати захищати її грудьми, здоров’ям, життям”. Якщо не захищати, якщо не ти, то хто? І так далі. Бо якщо заспокоювати себе, що Мойсей сорок років водив народ пустелею, то треба знати, що в кабалістиці сорок – це не те, що у нас сорок. Це максимально велике число. Це метафора, яка насправді означає вічність. Якщо ми збираємося вічність так блукати, то навряд чи це буде кращий варіант для наших нащадків.