Хоча будь-які рейтинги є цілком недоречними, коли йдеться про унікальні, неповторні дерев’яні церкви, у цьому випадку варто зробити виняток. І визнати, що церква святого Юра у Дрогобичі є найзначнішим скарбом у списку ЮНЕСКО. Принаймні їй, здається, найбільше пощастило. Музейний статус вона отримала ще на початку 70-их років. І з того часу дивовижне малярство, яке не має аналогів в українському сакральному мистецтві, перебуває під постійним фаховим наглядом.

 

 

Бо церква ця розписана на усіх стінах від підлоги і до найвищих закінчень стелі, аж до внутрішніх сфер склепінь. У Дрогобичі, стародавньому місті солі і солеварів|, церква над потоком, над підземними водами стояла вже у XV столітті. Під церквою є чудодійне джерело, все трохи так, як у Венеції. Через якийсь час громада вірних збільшилася, і вирішили, що церкву треба розширити. Готичну строгу церкву, трохи попалену, трохи понищену, громада, яка вже мала кошти і потребу згуртуватися довкола оновленої церкви, вирішила добудувати за рахунок якоїсь іншої, старої і надійної. І тоді дрогобицькі міщани купили церкву у селі Надієві біля Долини. У 1657 році надіївську церкву розібрали, завезли до Дрогобича і доклали її фрагменти до того, що було тут, над джерелом.

Живе собі така гарна легенда про те, що куплена була надіївська церква, яку вже збиралися нищити, бо їм хотілося нової, за якусь там кількість солі. В кожному разі дерево привезли до Дрогобича і з нього збудували бабинець і всілякі галереї. А нагорі, над церквою зажила ще одна церковця – Введенська каплиця. Туди треба лізти драбинами, але ця додаткова церква у церкві існує для того, щоби Служби не перетиналися, щоби була можливість правити одночасно у цій малесенькій церкві.

У 1659 році у церкві з’явився винятково здібний чоловік. Він називався Стефаном. Його називали Маляром, маляром з Медики, Стефаном Мединським.

Прийшовши з Медики, він залишився у Дрогобичі на тридцять років. І за цей час стільки всього дивовижного зробив. Іконостас він малював від 1659 до 1666 року. Був дуже професійним художником. Завдяки йому дрогобицькі розписи є шедевральними. Від 1711-го церкву продовжував розписувати син Стефана, Іван. Так творилася традиція. Так творилася історія. 

Дрогобицькі розписи надзвичайно артистичні та інтелігентні. Їхній феномен полягає у тому, що усі малюнки робилися з першого разу. Як акварель, як фрески. Колір накладався без попередніх начерків. Тут і тепер. Відразу. Звідси такий простір, таке незбагненне світло.

Неймовірно вільною є і тематика розписів. Акафіст до Матері Божої – це те, чого нема у жодній іншій церкві. А ще пекло, в якому прописана камасутра, але камасутра лагідна і добра, людська, бо церква повинна бути такою, що приймає, до якої хочеться приходити без страху. Як і сцени мук, в яких дотримано максимального реалізму, настільки, що можна було впізнати справжніх мучителів дрогобиччан.  

Вже 27 років зі святим Юром живе художник-реставратор Лев Скоп. Так дивно все, бо Скоп насичується церквою, а вона, здається, стала залежною від присутності Лева. Власне він є тим, хто максимально зжився з розписами святого Юра.

Лев Скоп має право говорити про дивовижну церкву по-справжньому. Бо, прийшовши сюди, він почав жити радісно. Найбільше він любить ту маленьку сцену з розписів, яка розповідає про апостола Луку. Знову все так само реалістично, ніби це відбувалося свого часу у Дрогобичі. Лука-євангеліст сидить в ідеальній майстерні. Простій і просторій, Лука малює, а хлопець-помічник розтирає фарби. Ті фарби, якими досягнуто такого світла у розписах. Охра, коричнева глина. Місцеві барви. Тільки де-не-де привізні дорожезні кадмій і кіновар.

Лев Скоп, помимо того, що пише книжки про українські ікони, кожного дня робить щось у церкві Юра. Він, художник-реставратор першої категорії, намагається якнайменше реставрувати. У його розумінні ідеальна реставрація – це консервація. Консервувати – значить закріплювати, підклеювати слабі місця на іконах, фіксувати якісь кольори, але не додавати нічого свого. Для чого реставрувати те, що є добрим? Шкода, коли замальовування убивають образ.

Лев Скоп може годинами розповідати про розписи у Юра, про стратегії консервації, про біль, викликаний побаченим – як тепер реставрацією нищать всі церкви. Він не хоче вже нікуди їздити, ні на що дивитися. Таким болючим все виглядає після ідеальних умов у Дрогобичі. За 400 років не було стільки втрат, як за двадцять років незалежності. “Це хана”, – каже Скоп.

А стосовно того, що пощастило. Отож, після закриття у 1961 році, церква святого Юра була визнана пам’яткою. У 1974-1975 її досліджували львівські науковці під керівництвом відомого Могитича. Музейний статус допоміг храмові бути таким, яким він був.

І тепер церква належить до музейного комплексу “Дрогобиччина”. Тільки два рази на рік тут правиться святочна Служба Божа. Решту часу належить Левові Скопові. Він працює з розписами щоденно. “Проблем із реставрацією нема – каже він. – Я сам постійно щось роблю.” Лев не хоче просити допомоги у держави. Він вважає, що Господь, ангели і добра воля окремих людей існують для того, щоби храм жив собі далі.

Найбільшою фінансовою проблемою святого Юра є гонта. Потрібно досить багато гонти, щоби перекрити галереї довкола церкви, дахи самої церкви, дзвіницю, огорожу. Але і на це Лев Скоп вигадав свій хід. Якщо гонти нема, то її можна здобути, вважає він. І створює дивовижну підбірку ікон. Їх 365. Чи 366. Як днів у році. І кожна намальована на дощинці-гонті. Така колекція мала би стати джерелом надходжень до церкви, з якою вже 27 років працює Лев Скоп. І все. Не просити, не принижуватися, або-або.

Довкола церкви святого Юра у Дрогобичі діється багато всіляких альтернативних мистецьких проектів. То художники обгорнуть церкву у полотно, на якому всі можуть малювати те, що видається потрібним. То друзі Скопа, музиканти, роблять на подвір’ї унікального храму якийсь концерт. Так поволі збираються кошти на щоденне життя унікальної центральноєвропейської церкви. До того ж, дерев’яної. І вік якої – півтисячоліття. Ще Скоп не може погодитися з одним принциповим формулюванням. Енциклопедії кажуть, що церква і розписи зроблені народними примітивними майстрами. Що за примітив – запитує Скоп. Це все робили великі професіонали. Справжні художники і архітектори. 

 

 

Тарас ПРОХАСЬКО