Перші жовті листки на серпневих деревах, як перші сиві волосини у двадцятип’ятирічних. Щойно перестали рости, як починають старіти. Власне, ми починаємо помирати одразу після народження. В цьому нічого страшного нема. Бо душа безсмертна, а тіло – один із станів землі. Ми ж це добре знаємо, але часом боїмося згадувати. Так диявол вселяє у наші голови страх і метушню. Через те серця можуть відволікатися від любові.

Знаємо, що ми є із землі. Можливо, вся земля і є тілами безлічі попередньо існуючих людей на цьому світі. Може, якраз від цього вона трохи виростає. Очевидно, що як з водою нічого не стається – вона просто може замерзати, розтоплюватися, випаровуватися в хмари і знову падати вниз, так і грудки землі стають тілами, які піднімаються трохи над цілою землею, але потім, природно, повертаються.

Ось ця частинка світу, де ми перебуваємо, – дуже кумедна. Ми ледь-ледь вийшли із землі. Можемо навіть підстрибнути і трошки відірватися від неї. Але далеко земля не пускає, тримає біля себе. Скоріше за все, польоти в космос є протиприродними. Хоч, з іншого боку, природа землі нам це дозволяє. Адже літальні апарати створені виключно з наявних на землі ресурсів.

Чого ж ми піднімаємося над землею і ходимо по ній? Гадаю, це спосіб реалізації для душі. Душа в цілій землі не може бути, то через те фрагменти землі відділяються і перебувають на землі, поки мають в собі душу. Коли ж тіло вичерпує себе, душа повертається на небо.

Загалом, помирати не має бути страшно. Це дуже гарно і природно. Може бути лише здивування від неосяжної мудрості Бога. Ми вже звикли, що вода міняє агрегатні стани. А ще вода теж не з’являється інша, а тече весь безмір часу існування світу одна і та ж. Навіть та, яка є для нас шкідливою, бо забрудненою, перетікає землею, очищується і з часом стає цілющою. І навпаки.

Так само грудки наших тіл на трошки відділяються, а тоді повертаються. І коли людина помирає, то її тіло стає цілістю землі. По суті, людина тоді стає землею. Вона є Україною, Болгарією і Китаєм. Отже, якщо говорити про патріотизм тіла, то всі землі світу є однаково рідними. Просто ми їх не однаково знаємо, тому і не однаково любимо. Але треба йти до того, щоб сприймати все як цілість. Так само і з патріотизмом душі. Тут навіть не може йтися про родину чи націю. Тут може бути лише один-єдиний небесний народ.

Ще гарно, коли згадати, що маємо день і ніч. Вони регулярно міняються, і ми бачимо їх по черзі. А тепер уявімо, що коли ми стаємо землею, то весь час можемо бути під сонцем. В якій би частині планети не були поховані наші тіла, вони вже є частиною цілості. Тому, так чи інакше, якась частина планети перебуває під сонцем.

Отже, старіння – лише мила зміна агрегатного стану. Найкраще це видно в серпні. У якійсь із розмов поет Василь Герасим’юк зауважив, що серпень – ще літо, але вже все зрозуміло. І дуже добре, що нам приходить цей час і нагадує. Щоб ми не лякалися і не вважали це непередбачуваною несподіванкою. А далі буде осінь – вона взагалі найчесніша.

Василь КАРП’ЮК, поет, журналіст