Спочатку кілька слів про сім’ю. Бо кожна людина починається саме там. Починається у сім’ї, щоб продовжити цю естафету вже власною. І вплив виховання саме сімейного є беззаперечним. Ще мій батько якось у приватній бесіді з товаришем сказав: «Я ніколи не битиму своїх синів. Мене в дитинстві лупили, треба чи не треба. А толку?». Отаке підтвердження того, як діє народна педагогіка і яке місце в ній належить традиції.

Пригадайте типовий сценарій будь-якого голлівудського трилера, де всі біди починаються з того, що дитину часто били і принижували. І виростає якесь чудовисько. Тепер чудовиська ХХІ століття подають у суд на власних матерів тільки за те, що ті їх народили. Небиті, ситі і виховані комп’ютерними симуляторами, вони, вийшовши у світ, симулюють життя. І школа у цій грі не завжди діє так, як мала би.

Школа. Заклад, в якому діти перебувають більшу частину свого дня. В ідеальному, звісно, випадку. Потім вони повертаються додому, до сім’ї. В ідеальному, звісно, випадку.

Сім’я. За академічним визначенням – соціальна група, що складається з людей, які зазвичай перебувають у шлюбі, їхніх дітей (власних або прийомних) та інших осіб, поєднаних родинними зв’язками з подружжям, кровних родичів, і здійснює свою життєдіяльність на основі спільного економічного, побутового, морально-психологічного укладу, взаємної відповідальності, виховання дітей.

«Зазвичай перебувають у шлюбі» – чи потрібні ще коментарі? Адже у нас тисячі прикладів такого «зазвичайства», коли навіть шлюбне подружжя знаходиться на відстані тисяч кілометрів одне від одного.  Наслідки спостерігаємо щодня на вулицях або дізнаємось із «надзвичайних новин».

Характерно, що у визначенні виховання дітей поставлено на останнє місце. Можливо я як молода людина, яка тільки буде створювати власну сім’ю, і не маю права щось із цього приводу казати, але як класний наставник все-таки скажу.

Жоден із батьків не має права просто «здати» власне чадо на виховання школі і сподіватись на отримання «готового продукту». Школа ніколи не була якоюсь хлібопічкою, де тільки інгредієнти засипай! Це ВАШІ діти, від народження і до того моменту, який кожен із батьків сам собі визначить. Головне, щоб той фінішний момент у вихованні не настав до досягнення повноліття.

Далі можна було б зацитувати безліч мудрих людей, можна було б списати цілі трактати про необхідність сімейного виховання, проте в сучасному інформатизованому світі це не працює. Треба просто кричати: мамо й тату, не віддавайте дітей на розтерзання тролям, не покладайте надії на «вже великий, сам розбереться», не віддавайте на поталу соціальних мереж і віртуальне життя! У реальному житті ніхто не дає другої, третьої… -надцятої спроби пройти ще раз саме цей, улюблений чи невдалий, рівень. І ніхто не дає три життя, ніхто не дає можливості «зберегтись», щоб продовжити рух до мети тоді, коли буде вільний час.

Яка роль у цих питаннях нашої держави? В чому бачить вона свою мету? Ще у ХІХ столітті більшість провідних держав світу визначили, що їм потрібно, які їм потрібні громадяни і чого вимагати від своїх дітей. Критерії змінювались відповідно до викликів часу. У нас же впродовж «повноліття» держави нічого не робилось навіть для того, щоб просто визначити вектор руху освіти. Так разом із державою виросло й ціле покоління. Покоління тих, хто не знав, куди йти. Покоління тих, кому було байдуже до всього. Покоління пофігістичних споживачів і циніків.

Ніхто не знімає відповідальності зі школи та вчителів за фізичне та психічне здоров’я вихованців. І школа, і батьки потроху починають усвідомлювати спільну відповідальність за дітей. Гарним прикладом такого усвідомлення вважаю реалізований нами в Івано-Франківську проект «Форум батьків».

Кажуть, що неможливо навчити людей бути активними. Неправда! Так, ми не збираємось вчити батьків, як жити на світі. Мета нашої співдії – дати батькам інструменти впливу. Інструменти, які забезпечать нашим дітям якісну освіту і чисте суспільство.

Будь-які зміни, в тому числі революційні, всі відкриття роблять ідеалісти. Всі знають непорушні канони буття, а вони вірять у можливість іншого шляху. Америка не мала б такого сучасного президента, якби кілька десятків років тому один мрійник не сказав: “I have a dream!”

Ми всі маємо мрію: щасливі сім’ї, здорова молодь, задоволене суспільство і чиста вода в крані. Звісно, і у нашому світі є особливі люди, які відгороджують своє щастя від очей решти високими парканами і загонами приватизованої охорони. Але я просто нагадаю історію: 1605, 1640, 1648, 1789, 1848, 1917…

Ми мріємо, щоб ці роки залишились тільки минулим і діти вивчали їх у школі на уроках історії, а не проходили курс молодого бійця, намагаючись повалити цю державу. Бо, як показує досвід «арабської весни», діти соціальних мереж можуть швидко організувати запальний флешмоб під назвою «революція». А жодна мама не захоче побачити свого сина на барикаді чи нагородженим посмертно.

Ми маємо мрію: щоб батьки не шукали для своїх дітей вузівської освіти будь-якою ціною, знецінюючи все інше.

Я маю мрію: щоб вчитель у нашому соціумі повернув собі «панський» статус, знищений ще далекого 39-го. Потрібно повернути цінність і вагу словосполученню «пан учитель».

Мріємо, щоб наша освіта перестала триматись лише на ентузіазмі, щоб наші ЗМІ перестали «смажити» свій вміст, щоб замість пива на зупинках стояли кіоски з книжками, щоб нас знову було 52 мільйони без залучення імпортного генофонду…

Ми маємо багато мрій, які мусимо втілювати. Нам ще так багато всього не вистачає. І починати треба з родини і школи. Бо звідси все й починається.

Володимир ПОЛОВСЬКИЙ, вчитель