Дивлюсь на агресивну політику мусульман, на пасивну щодо повальної її колонізації азіатами Європу, на боротьбу за ресурси і все таке. Часом цього аж забагато, як на планету такого розміру, і мені здається, що вкотре вже ми приречені. Але я вважаю себе людиною, яка любить  і цінує пригоди. Тому втішаю себе думкою, що, незважаючи ні на що, життя моє і ще кількох поколінь буде вже точно насичене масштабними подіями, що саме по собі не є погано. Хочеться сказати, що ще і космополітичним буде те життя, але якраз у цьому я не можу бути впевнений. Я взагалі у відкритості кордонів не надто впевнений з моменту, коли у міжнародному аеропорту Маямі мене запроторили у буцегарню для емігрантів. З типово добрим і злим поліцаями, з куленепробивними вікнами, з брудними нелегалами. Потрапив я туди тільки за те, що, маючи візу, не міг показати якогось папера, що до неї прикріпляється. Я тоді гостро відчув, наскільки формальною є промова на першій сторінці закордонних паспортів, де виголошується, що я перебуваю під захистом особисто посла і цілого посольства держави Україна.

Тож життя моє і моїх друзів буде цікаве. Ми побачимо і почуємо не перевершені жодним поколінням до нас обсяги інформації. Причому тут нам треба пильнувати і фільтрувати. Надлишок інформації нас може і доконати. Адже, скажімо, коли королеві Єлизаветі приносили звістку про те, що її пірат, Дрейк, розбив іспанську армаду, вона зробила його лицарем і героєм. На раутах роками тільки про це і говорили. А коли зараз до Сирії підходить об’єднаний воєнний флот Британії й Америки, всі думають про цей факт рівно до наступної новини у стрічці оновлень.  Чи то фотографія котика, якому шукають дім, чи оголошення про продаж одягу. Інформація – ресурс сьогодення, але, як застерігав Хасклі у своїй антиутопії, ми нею не вміємо користуватись як інструментом і просто у ній тонемо.

Тож кожне покоління через гіпертрофовані Его вважає себе достатньо важливим, щоби історія закінчилась саме на ньому. Кожне покоління бачить попередження Нового Заповіту у своїй бутності. І, звичайно, живемо ми у болоті культурному і моральному. Але поки що не Содом.

Вже місяців вісім на зап’ястку лівої руки у мене намальовані три невеличкі знаки. Два хрестики і одна цятка. Щодня по кілька разів, наприклад, зранку і після тренування, я їх наводжу. Вони належать до тих речей, які підтримували мене у Штатах і які уособлювали для мене, як і розмови у Скайпі, тепло дому. На початку це були сніжинки, поставлені дитячою печаткою. Я зобов’язався протримати їх на руці, аж поки повернусь. Повернувся, вони на місці, а я вже не хочу з ними розставатись, так довго вони були на моїх очах і стільки всього з ними пережито. Кожного дня мені здається, що вони стираються, зникають, не наводяться. Якщо повністю зникнули б хоч раз, все би втратило сенс, тому що відновлена пам’ятка не є оригінальною й енергетичною.

Я не фетишист і не вкладаю ніякого сакрального сенсу у ці речі, просто вони мені близькі і я до них звик. Так іноді ледь не панічно шукаю якусь чорну ручку чи сухе місце, щоби там мої значки навести, коли потрапляю в умови, де вони у небезпеці. Кожного разу мені здається, що вони вже не будуть наводитись, що шкіра відмовиться приймати чорнила і вони полиняють. Але нічого. Кожного разу мої значки зберігаються. І будуть на місці стільки, скільки їм відпущено. Не більше і не менше.

Те саме і зі світом. Може здатись, що йому кінець. Не ми перші і не ми останні. Ба більше, навіть інки були не перші, хто думав, що все, світ не протягне і до понеділка. Тим не менше, жодного разу нічого абсолютно глобального не трапилось. Жодного разу всесвітній потоп не повторився. Причинні, жебраки, сектанти, науковці і проповідники помиляються щоразу. В той час, як все зрозуміло – немає сенсу передбачати кінець, бо коли би масова культура була інтелектуальніша, вона би знала, що кінця ніхто не передбачить. А це означає не те, що можна ще розслабитись, а навпаки, що кожного дня треба за собою стежити і пильнувати за тим, як живеш і що кажеш. Нехай попереду ще покоління і покоління, але ми маємо бути готові до останнього бою сьогодні. Адже якщо би світ закінчувався, ми би дізнались про це останніми.

Євген Мехеда, письменник