Сестра придумала все якнайліпше. Я ще їхав у автобусі з Франківська, як вона потелефонувала, що чекатиме в Брустурах на зупинці біля каплички, і коли зійду, то одразу подамося на річку. В мені трохи пробивалася втома і спонукала додому на сон, але згадки колишніх цілолітніх походів на річку додали жвавості в серце. Тим більше, хотілося змити пил і піт, набуті в час поїздки.

Завжди найкраще на прокуравському роздоріжжі між Космачем і Брустурами вибирати Брустури і спускатися вниз під могутньою скалою, переїхати чи перейти міст над річкою, яка встигає підморгнути блискотливими хвильками, і знову піднятися вгору шляхом поміж зеленню. А вже далі починаються дерев’яні і цегляні хати, сінокоси і толоки, люди, корови і пси.

Зупинка біля каплички – друга на території села. Недавно зробили симпатичні дашки з любою і милою назвою населеного пункту, так що вже на першій хочеться виходити, бо вже приїхав на свою землю, але таки їду до другої. А сестра вже на місці, і ми справді одразу йдемо до річки. Повз лікарню і дорогою вниз. З центрального шляху менше десяти хвилин. А там знову зелень і вода. Ах!

Надто глибоких плес на нашій річці Брустурці нема. Метрів по три-чотири глибини є у Гучку і під Олексиним, але то трохи вище по течії від нашої хати. Такі глибокі два невеликі відрізки річки, а решту території можна легко переходити вбрід, підкотивши штани до колін. Тому плесо під лікарнею глибиною десь метр сімдесят приємно здивувало. Бо раніше і тут, і ще в кількох місцях було десь до півтора метра. Але цього року хлопці трохи загатили річку камінням, і вже й тут є де купатися.

Сонце заходить, і настає легка прохолода, але вода тепла-тепла, тому не хочеться з неї виходити, а хочеться просто пливти на спині довго-довго і дрімати. Але довго не виходить, бо впираюся головою у загату. Добре і так, бо навіть якщо вийти з води, ніяких прикрощів не станеться – вдома чекає смачна мамина вечеря. Цього разу – пісні (бо п’ятниця) терчіники (деруни) і лопатки (сорт квасолі, яку подають у стручках), засмажені з томатом. І рідний смак хліба з місцевої пекарні, де до звичайного борошна додають ще й кукурудзяної крупи, і він виходить не лише смачним, а й дещо пікантним.

А ще вдома звістка, що йтиму завтра замість тата на роботу. Тато їде до Косова на базар. Повернеться в обід. Доти маю працювати з його напарником Андрієм на деревообробних верстатах. На роботу виходити на восьму ранку, як і мені на радіо. Проте в суботу в тата нема вихідного, як маю я. Ну, і специфіка роботи інша. Хоча мені не звикати.

Пригадую, як кілька років тому, коли їхав до Франківська на сесію, ховав у громадському транспорті свої подерті руки, аби не бачили інші пасажири. Маю багато невеликих шрамів. Коли чорніли засохлі струпи, то це здавалося негарним. Тепер же, коли їду в автобусі на Брустури, то часом хочеться ховати руки тому, що надто добре вони вимиті. Хоч сухі мозолі з долонь ніколи не сходять, але шкіра довкола нігтів надто рівненько заросла. Аж не личить така акуратність.

Татова робота все повернула на місце. Почув себе органічно в роботі з деревом. І вже за кілька перших хвилин з’явилася перша подряпина. Їх за день завжди робиться багато, бо робиться робота. Одні ранки гояться, інші – утворюються. За півдня праці не менше, ніж з восьми місць текла кров. Звісно, небагато. Але й зараз ще маю чотири ранки у струпах, і якби їх зачепити, то потекла б червона.

Моменти незначної кровотечі чи легкого болю не є дуже страшними. Вони навчають. Або нагадують. Наприклад, про смертність. Коли це згадуєш, то якось простіше дивишся на життя. А позаяк при фізичній роботі часто трапляються незначні болі чи поранення, то й люди такі простіші і з ними добре говорити. Зовсім інакше, ніж з людьми, для яких мова є інструментом роботи. З такими в мене спілкування в містах. І в мене самого так трохи є. Тому це спілкування уже дещо «професійне». Ти більш-менш знаєш, яке слово треба вжити, аби було так, як треба. А люди фізичної праці мають мову за щось загадковіше від праці. Але водночас – за щось мало серйозне, тому й не надто на неї покладаються. Та коли говорять, то звучить так гарно і радісно, як мала дитина вчиться ходити і в неї виходить.

На обід мама приготувала зупу з м’ясом і картоплю, политу підливою із засмаженої на салі сметани і притрушену кропом. До картоплі – свіжоквашені огірки. Після обіду вже тато пішов допрацьовувати, а я з сестрою – на річку. Гарно плавалося і звільнялося від набутої у праці тирси. Після води стало свіжо, чисто і сонно. Коли прокинувся вже сьогодні, то міг би й не повірити, що був у вчорашній праці. Добре, хоч ранки на руках лишилися.

Василь КАРП’ЮК, поет, журналіст