Вона – успішний телерепортер каналу «СТБ», найкращий журналіст найкращої програми «Вікна. Новини». Її здобутки тричі поспіль протягом 2009-2012 років підтверджував конкурс «Телетріумф». Одна із засновників журналістського руху «Стоп цензурі». Але у 2012 році Наталія Соколенко залишає роботу телерепортера і йде у громадський сектор.

 

Тепер вона – відома громадська активістка, одна з творців «Громадського радіо», а також майбутній спікер конференції формату «TEDx» в Івано-Франківську.

 

 

– Що змусило Вас покинути журналістику і взятися за громадську діяльність?

Цензура і джинса, якщо коротко. Спроби цензури від політиків були завжди. За часів Ющенка-Тимошенко ми завжди цим спробам протистояли, здебільшого успішно. Але коли влада змінилася і прийшов Янукович, то це з кожним днем ставало все важче  робити.

Джинса – це проплачені матеріали в новинах, яких, за професійними законами, не повинно бути. На жаль, в 2012 році була така практика. Перед виборами це стало тотальним, джинси стало дуже багато на всіх каналах. На мій погляд, такі ж матеріали потрапляли і у наш ефір. Звичайно, у мене немає платіжок, які би це підтверджували, чи фактів передачі готівки, але я вважаю, що сюжети про Королевську, про Симоненка й інших учасників виборчих перегонів були з усіма ознаками проплачених матеріалів. Я такі сюжети не робила, звісно, але мої сюжети виходили в одному випуску з сюжетами з ознаками замовності. І, власне, я не захотіла з цим миритися і вирішила, що не можу більше на себе брати цю спільну відповідальність. Тому я пішла з “СТБ”. Мені було дуже шкода: це мої друзі, мої успіхи. Це цікава робота з талановитими людьми. Але є речі, важливіші за комфорт і ті привілеї, які є у журналістів провідних загальнонаціональних каналів.

 

– Вважаєте, що журналістика перестала бути «четвертою владою»?

Я думаю, ні, не перестала. Здається, те, що робить Сергій Лещенко, дуже впливає на інші гілки влади. Я маю на увазі журналістику «Української правди». І не даремно в останньому рейтингу найвпливовіших людей, який складає журнал «Кореспондент», в рейтингу ТОП-100 Сергій Лещенко на чільному високому місці –  на 55-му місці за впливовістю. Тому я думаю, що це зайвий раз свідчить про те, що «четверта влада» в особі журналістів є. Інша річ, чи всі журналісти свідомі того, що вони мусять бути «четвертою владою, а не передавачами «хронік покращення».

Проблемні питання є і в Києві, і в регіонах. Але, на щастя, є голоси по всій країні, які говорять, що ми є «четвертою владою», і слава Богу.

 

– Рух «Стоп цензурі» став реакцією на утиски свободи слова. Чого, на Вашу думку, вдалося добитися цьому руху?

Я була однією з кількох десятків журналістів, які відкрито виступили і сказали: з приходом Януковича в Україні повернулася цензура. Це було за три місяці після його інавгурації. Був лист тоді ще журналіста «ТСН», який заявив про цензуру. Це стосувалося зміни акцентів висвітлення теми Голодомору, визвольної боротьби і того, що стосується Януковича. І його підтримала частина ньюзруму «1+1» і ще частина журналістів. Ми вже у віртуальному світі списалися, через два тижні зібралися у Києво-Могилянській академії і заснували рух під назвою «Стоп цензурі».

Так, це було реакцією на прихід Януковича до влади і на його політику в галузі свободи слова.

Чого нам вдалося добитися? Нам вдалося добитися того, що в Адміністрації президента при згадуванні руху «Стоп цензурі» істеричні напади бувають. Не те, що це нам полегшує життя, але це є певним визнанням, що з нами рахуються і ми досягаємо свого адресата. Тобто Януковича і його оточення.

Смішний факт визнання є у знаменитій плагіатській книжці «Opportunity Ukraine», яку ніхто не може прочитати, але ми її бачили і читали. Бачили, що у цьому плагіатському творі є точно одна авторська сторінка, яка не передрана нізвідки. Вона присвячена рухові «Стоп цензурі». Там Янукович чи хтось замість нього ніби пише, що коли він прийшов до влади, утворився рух «Стоп цензурі» з молодих, активних журналістів, які боялися, що він згортатиме свободу слова. Цього, звісно, не сталося, пише Янукович. Мовляв, він гарантує свободу слова і так далі, і радий та щасливий, що в Україні є небайдужі люди, – ось така історія визнання (сміється). Я вже й не пригадаю всіх тих численних випадків наїздів і утисків журналістів, коли «Стоп цензурі» включався у захист, у боротьбу для відновлення справедливості. Були успіхи, були і невдачі.

Повною поразкою закінчилася історія захисту харківського телеканалу «АТН». Коли він закривався, «Стоп цензурі» робив багато, але успіху не було. А от остання історія захисту чернівецького телеканалу “ТВА” дала результат. Ми теж залучалися, і, слава Богу, канал вдалося відстояти. Але ми очікуємо продовження, бо попереду рішення нацради щодо ліцензії на мовлення для цього каналу.

Зрештою, нам вдалося зібрати журналістів у міцний кулак, який не дає нас розчавити. І ще один успіх – це протидія ухваленню закону про наклеп.

 

– Ви є ініціаторкою «Громадського радіо». Як все почалося?

У нас рідко згадують про радіо. В нас немає суспільного мовлення, як в інших країнах світу. Це дуже погано, адже радіо – це найбільш зручний майданчик для обговорення суспільно важливих проблем. Радіо є популярним засобом масової інформації у демократичних країнах, адже дозволяє створити широку дискусію, залучити багато груп впливів та інтересів простих громадян. А це дає змогу доходити до якихось пропозицій, рішень і, в принципі, просто говорити одне з одним.

Якось воно все склалося, і спільно з Андрієм Куликовим та небайдужими колегами ми взялися до справи і почали викладати програми на власному сайті.

До речі, ми склалися власними грошима і вже після того, як розмістили перші програми, звернулися до наших однодумців за фінансовою підтримкою. Зараз працюємо і записуємо програми на студії у колег. Але хочемо мати власну нормальну апаратуру і мовити у прямому ефірі. Для цього потрібна всенародна підтримка, на яку ми дуже і дуже розраховуємо.

 

– В чому концептуальна різниця «Громадського радіо» від решти радіомовників?

Ми будуємо редакцію, яка базується на європейських стандартах суспільного мовлення. В мене на робочому столі лежить такий збірник всіх європейських законів і актів суспільного мовлення, які окреслюють, як мають працювати журналісти, менеджери за загальновідомими стандартами. Особливо це стосується дотримання в ефірі балансу думок.

Але що важливо: в цих настановах скрізь підкреслено, що суспільний мовник має приділяти набагато більше уваги питанням культури, освіти – те, чого комерційний мовник не робить, навіть якщо це прописано в ліцензії. Вони цього не роблять, бо це не приносить рейтингу і грошей. Тому комерційні мовники неохоче роблять такі програми або ставлять їх в ефір, коли ніхто не дивиться і не чує. Я думаю, що саме в цьому ми і будемо відрізнятися.

Відмінністю також буде повна незалежність від органів влади, від бізнесу, від опозиції, від будь-якої структури, з якою в нас не збігається мета. Тому дискусія буде жорстка і з владою, і з опозицією. Будемо надавати мікрофон для всіх груп інтересів, груп впливу і всіх, хто зацікавлений. Ми хочемо допомогти людям почути одне одного, підставити плече одне одному. Коли є відповідальність за те, що людина починає говорити, неможливе стає можливим.

 

– Що сьогодні потрібно українському суспільству передовсім?

Сьогодні багато чого потрібно українцям. Можна вийти на вулицю, запитати і почути різні думки. Якби запитати мене, то я би сказала: кохання до світу. Це індивідуально. Важко визначити загальноукраїнську температуру. Але чого бракує, то це безпеки. Захисту власності. Бракує надійної правоохоронної системи. Щоби планувати якось своє майбутнє в цій країні, треба мати впевненість в якихось елементарних речах, чого зараз немає. Сім’ям потрібна перспектива придбати житло. Щоби придбати житло, повинна працювати економіка. Повинен зменшитися рівень корупції. Журналістам, та й усім громадянам, навіть тим, які цього не усвідомлюють, потрібна свобода слова, яка якраз і забезпечує гарантію приватної власності, безпеки – тобто контроль за тими ж правоохоронними органами і судовою системою. Нам потрібна екологія. Те, які у нас зараз питна вода і повітря, – неприпустимо. Це можна виправити. І потрібно виправляти.

 

– І нова влада?

Нам потрібна нова влада. Ця влада не хоче нічого робити. Комусь комфортно у своєму Межигір’ї, комусь комфортно мати якийсь там бізнес і не сплачувати з нього податки, користуючись зв’язками. Комусь бракує уяви, комусь знань і бажання рухати Україну вперед, увійти в історію як реформатор, а не як багатій, який награбував мільйони.

На мій погляд, нова влада українцям потрібна найперше. Але є прислів’я: «Якщо такі вершки, то що тоді у молоці?» Нова якісна влада не впаде на нас з Місяця.

Щоби у нас були хороші вершки високої якості, нам самим, тобто молоку, народу, який породжує владу, потрібно змінитися, стати відповідальним.

Моя подруга написала фразу: «Наша країна така, які наші під’їзди». Якщо наші під’їзди обпісяні, то така ж і наша країна. Треба хоча би з під’їзду почати, почати захищати власний двір, розібратися з дільничним міліціонером, якщо він не виконує своїх обов’язків, розібратися зі школою, в яку твоя дитина ходить, не платити хабарі. Це ж саме стосується і медицини. Треба стати відповідальними. Зрозуміти, що за щастя, здоров’я відповідаєш у першу чергу ти, а не президент. І ми абсолютно заслуговували на цьому етапі Януковича. Ми отримали таке покарання за власну безвідповідальність. Як тільки змінимося ми, обов’язково зміниться і влада.

 

– Ви незабаром будете спікером на конференції «TEDx IvanoFrankivsk». Як думаєте, такі громадянські ініціативи справді можуть змінити Україну?

Я величезна ентузіастка “TEDx”. Я була лише раз на “TEDx” у Києві, цього літа. До цього я дивилася ролики. На мене це справило величезне враження.

По-перше, це мене зарядило оптимізмом, що «іmpossiblе is possiblе» (сміється). Це реальні історії успіху дуже різних людей – і молодих, і старших; і медиків, і програмістів, і гуманітаріїв. Вони переконують, що треба засукати рукави і працювати. Відкинути всі сумніви і діяти, вірити в себе і в свою країну.

Я розумію, що це звучить трішки пафосно. Але тим, хто так думає, я раджу прийти в Івано-Франківськ на “TEDx” і самому відчути те, що відчула я.

Тому я думаю, що “TEDx” як формат, який заряджає оптимізмом, нам дуже потрібний. “TEDx” дає зв’язки між людьми по всій Україні. Обмін досвідом, обмін знаннями, контактами, пошук однодумців – це дуже важливо.

 

 

Розмовляв Володимир КУШНІРЕНКО