У королівському місті Жовкві кожен сантиметр розпланований доцільно, а кожна бруківка чи камінь з муру припасовані ідеально. З самого початку це місто мало бути ідеальним і таки ним стало як резиденція польського короля  Яна Собеського. Не була винятком і дерев’яна церква Святої Трійці, частково збудована на королівські кошти. За своїх майже триста років ця церковця і досі дивним чином зберігає свій унікальний дух і дарує переконання, що саме такою і має бути церква – як за формою, так і за змістом.

 

Жовква – це місто-магніт. Подивитися на ідеальне європейське місто доби ренесансу туристи з’їжджаються з цілого світу. Центр міста з 1994 року належить до Державного історико-архітектурного заповідника, який налічує 55 пам’яток архітектури, в тому числі й світового значення. Про важливість цього міста для збереження національної історичної пам’яті чи не найкраще свідчить той факт, що у радянський час воно називалося Нестеровим. В одному лише імені Жовква, зрештою, як і в назві Станиславів та назвах ще кількох інших міст совіти вбачали  загрозу.

Відчайдушний російський льотчик, винахідник мертвої петлі Петро Нестеров у 1914 році у небі над Жовквою здійснив перший у світі повітряний таран, під час якого загинув. На згадку про цю подію на під’їзді до міста є пам’ятник у вигляді літака, закрученого у мертву петлю, яку згодом назвали “петлею Нестерова”. 

Вже кільканадцять років Жовквівський заповідник висувають на внесення до списку світової спадщини ЮНЕСКО. Вода камінь точить. Але попри беззаперечну велич каменю, бо Жовква – це передовсім місто кам’яного замку, костелів та фортечних мурів, одним із найцікавіших об’єктів є невеличка дерев’яна церква Святої Трійці. Сталося так, що з цілого історико-архітектурного заповідника лише вона 21 червня цього року увійшла до списку ЮНЕСКО (разом з сімома іншими українськими дерев’яними церквами).

Це означає передовсім те, що зовсім скоро до Жовкви потягнеться ще більше туристів зі ще віддаленіших куточків світу. Вони будуть захоплені ідеальним містом, але передовсім шукатимуть унікальну дерев’яну церкву. Список ЮНЕСКО – найкраща реклама для туриста з закордону. Світове визнання означає не лише унікальність об’єкта, але й добре збережений автентичний стан. В той час, як у багатьох інших українських храмах і досі триває боротьба із церковними громадами, а подекуди й зі святими отцями за автентичність, у Жовкві з цим ніколи не виникало проблем. Чи то особливий статус міста, перенасиченого пам’ятками, чи фортуна, яка посилала до церкви Святої Трійці спочатку професійних будівничих, художників та скульпторів, а пізніше свідомих священиків, які намагалися лише зберегти, а не зруйнувати.

У церкві Святої Трійці дуже чекали визнання ЮНЕСКО. Володимир Герич, директор Жовквівського заповідника, був ініціатором подання українських дерев’яних церков до списку світової спадщини. Разом з науковцями інституту “Укрзахідпроектреставрація” Василем Слободяном, Миколою Бевзом та іншими ентузіастами Володимир Герич упродовж п’яти років штовхав, здавалося б, безрезультатну справу, адже держава не дала ні копійки на просування українських сакральних об’єктів. “Зараз ми дуже тішимося, що таки отримали визнання ЮНЕСКО і про нашу церкву та інші українські сакральні споруди більше дізнаються у світі”, – запевняє парох церкви отець Василь Батюк.

 

Церкві Святої Трійці пощастило, що нею опікується отець Батюк. Він є тією постаттю, яка не залишає у парафіян запитань чи недовіри. Коли отець говорить, що рушники у храмі мають бути вишиті лише одним кольором – зеленим – як символ Зелених свят, парафіяни радо вишивають увесь комплект рушників одним узором, однією ниткою. Ця свіжа зелень на тлі старовинних дерев’яних колод, із яких складена ця типово галицька церква, створює довершену гармонію. Дерево і зелень – гімн життю. Пальмові віти, якими вітали Христа у древньому Єрусалимі.

“Церква побудована у вигляді ковчега – це як житейське море, в якому люди врятовуються. У церкві вони повинні забувати все: усякі незгоди, негаразди, суперечки, щоб  тут набиратися Божої сили”, – провадить отець Василь. Церквою Святої Трійці з часів незалежності опікується греко-католицька громада. Щоденно тут відправляють Служби Божі, на які сходяться чимало вірян. Вони покірні настільки, щоби терпляче зносити холодні зими. У дерев’яній церкві, не захищеній ніякою пластиковою вагонкою чи навіть фанерою, вони бувають особливо холодними. “У церкву набивається багато людей, усі разом дихають, співають, моляться, і стає усім тепло. Зігріває Святий Дух”, – каже отець Василь.

Гріє не лише молитва. По-особливому зігрівають душу лики святих. У їхніх лицях наче впізнаєш рідних чи знайомих. Неможливо не помітити, що усі обличчя на іконах є українськими, слов’янськими. Хтось скаже, що навіть галицькими. Розкішний бароковий іконостас 1728 року є беззаперечною окрасою церкви. Пишну золочену різьбу приписують Гнату Стобенському. Авторами ікон є майстри школи малярства та різьбярства Івана Рутковича, відомої далеко за межами Галичини. Цією школою опікувався король Ян Собєський. Сьогодні ікони Рутковича та його учнів мають за честь виставляти провідні львівські музеї.

Школу Руткевича шанували не лише за відточену майстерність і професіоналізм, але й за те, що ікони її учнів мали дивовижну м’якість і випромінювали відчутний спокій. Не кажучи вже про те, що лагідно дивляться кожному у вічі, незалежно від того, у якому місці храму стоїться. “Колись люди свій Божий талант не закопували, – каже отець Батюк, – майстри молилися, постили, сповідалися і причащалися, і лише тоді приступали до написання ікон чи до різьби”.

Храм звели у 1720 році на кошти парафіян та за підтримки Костянтина Собеського – сина славетного короля Яна Собеського, який після смерті батька володів містом. З XVIII століття храмом опікувалися Василіяни, а з часів Радянського Союзу він був зачинений. Кілька разів був музеєм. Церкві Святої Трійці ще за совітів  надали статус “Пам’ятник архітектури української радянської соціалістичної республіки.” Табличка з відповідним написом досі збереглася біля церковних дверей. Слова “радянська” і “соціалістична” затерті, тож церква Святої Трійці і досі належить міфічній українській республіці. Хтозна, може, до того ще дійде? У всякому разі вибиті у залізі таблиці слова “Охороняється державою. Пошкодження карається законом” у Жовкві є майже святими.

Церква Святої Трійці збережена дуже добре, щоправда, її північний бік трохи змістився. Отець Василь каже, що вартувало би перестелити підлогу, в якій досі збереглися масивні ковані цвяхи. “На то треба спеціалістів, бо кожна справа потребує ґрунтовного перегляду. Перед нами велика відповідальність ще більше охороняти і утримувати цю святиню для нащадків і майбутніх поколінь. Головне не спотворити святиню, щоб якомога більше залишити її первозданний вигляд, який як колись, так і тепер запрошує нас до щирої молитви”.

Ще у 1976-1978 роках храм відреставрували за проектом архітекторів Богдана Кіндзельського та Івана Могитича. Кілька років тому до поточної реставрації вдавалося залучити обласну владу. Зокрема, нещодавно на церкві поміняли гонт. Іконостас підчистили, полікували та законсервували – про якесь відсвіження фарб чи перемальовування образів у Жовквівському заповіднику навіть говорити не насмілюються. Усі, хто несе відповідальність за збереження церкви, усвідомлюють, що її треба передати нащадкам у вигляді, максимально наближеному до первісного.

Храм Святої Трійці у Жовкві – один з небагатьох в Україні, де скринька для пожертв встановлена не на потреби церкви, а “для бідних”. Усе, як заповідав Христос. “Церква – Це Божий дім, який нас освячує, благословляє і дає нам сили жити гідно у житейській долині сліз”, – каже насамкінець отець Василь Батюк. Від його слів і від поглядів святих на душі світліє. До Жовкви хочеться приїхати ще раз.

 

Наталка ГОЛОМІДОВА