Був кінець зими чи початок весни. Я не знаю, тому що у штаті Флорида, містечку Гейнсвіл, завжди хороша погода. Коли ж температура падає до двадцяти, місцеві, мексиканці і кубинці одягають російські шапки-вушанки, люди ховаються по кафешках жвавіше і гроші витрачають охочіше.

Я сидів надворі, біля бібліотеки свого коледжу. Сиджу, грію на сонечку кістки, відходжу після тренування. На той момент в Америці був лише два місяці, тому ще міг бути радісний. У бібліотеці людей майже немає, тому сигнал вайфаю сильний і рівний – радість мого покоління. Що ще треба?

Я зовсім відвик від будь-яких слов’янських мов у побуті. Навіть уроки російської, які я обіцяв давати хазяям, не мали успіху. Тому спілкування рідною чи близькою їй мовою для мене було на вагу найвишуканішого делікатесу. Бо інтернет – це хоч прекрасний і єднаючий, але симулякр. Тому за мовою я сумував. Розумію, що занурення у середовище – найкращий спосіб вивчити щось інше, але свого мені не вистачало. Майже з самого початку перебування за кордоном мені вчувались і вбачались на вулицях рідні речі. У когось нібито бачив кофту з візерунками полтавських вишиванок, в когось – червону стрічку у волоссі, в когось, зазвичай у поляків і чехів, проскакували знайомі акценти. Тоді я підбігав до цих випадкових людей і питав у них, чи бува вони не з України. Питав англійською, бо з теорією ймовірності знайомий погано, а все ж припускав, що концентрація наших за сім тисяч кілометрів від дому вкрай мала. 

Тож я сидів на лавці. Розклав свої речі на всі стільці столу, розслабив вузол краватки. Переварював їжу пришвидшеним своїм підлітковим метаболізмом. Аж раптом вуха мені різонуло щось знайоме. Навіть не словами, а інтонаціями. Хтось дуже по-українськи сперечався і майже сварився. Як у селі, з прокльонами, наїжджають одна на одну куми. Сходами підіймались дві панянки. Галина і Уля. Цього разу я не помилився. Ми простояли з ними на східцях близько години.

Наскільки зараз популярна серед широкого прошарку населення України ця ідея – звалити у Штати. Незалежно від того, знаєш ти мову чи ні, маєш ти до кого їхати чи ні. Навіть люди, які Америку ненавидять як імперію зла, чисто за радянською інерцією, все одно час від часу заповнюють форму і грають на грін-карту. Якісь з них навіть виграють і справді вирішують їхати. Я не буду тут писати про те, що на нас там косо дивляться. Це зрозуміло і так. Американці, які достатньо адекватні, щоб розуміти становище економіки Штатів, засуджують у цій ситуації не хаотичність ринку і не свого  афроамериканського, здається, президента, який запам’ятається тільки кольором шкіри і палкими, як у Гітлера, промовами. Вони звинувачують тих, хто понаїхав, у тому, що остання супердержава розвалюється. Це, власне, природно. Але образливо те, що нас вони з натовпу не вирізняють і ставлять в один ряд з дилерами-мексиканцями, перуанцями-перукарями, російськими таксистами і арабами в арафатках. Ніякого спеціального ставлення ми не заслужили в їхніх очах. З іншого боку, що вимагати від людей, які ледь не почали бомбити Чехію, сплутавши її з місцем походження бостонських терористів – Чечнею.

Тож я не говорю про те, що нам там не раді. Можна адаптуватись і змішатись з натовпом аборигенів. Акцент можна витравити, як у «Пігмаліоні» Бернарда Шоу, хоч я і не розумію, чому шотландці своїм пишаються, а ми  намагаємось підігнати вимову під британську фонетику. До того ж, можна бути корисним і цінним кадром незалежно від континенту, де ти знаходишся. Можна асимілюватись і за десять років самому вже нарікати на клятих емігрантів, що заполонили батьківщину твоїх дітей – Америку. Все це можна зробити без проблем. Єдине, хочу сказати, що жодного щасливого емігранта у Штатах я не зустрів. Усі по-американськи усміхнені, тому що ця зараза чіпляється буквально за кілька днів і на все життя, але в особистій розмові кожний нарікає на речі одні й ті самі – стосунки, друзі, відвертість. Кожен сумує за своїм розумінням дому. Хто за Узбекистаном, хто за Росією, хто за Білоруссю. Проте ця відмінність взагалі втрачає значення на такій кількості миль, навіть не кілометрів, від рідного материка. Там ми всі заодно і всі разом. І з найбільшим задоволенням я спілкувався там саме з емігрантами.

Так повелось історично. Дві супердержави – Радянський союз і Америка. Дві моделі виховання поколінь – колективізм і індивідуалізм. Ми не зрозуміємо їх закритості. Вони не зрозуміють нашої розчахнутості. Це не погано і не добре. Просто так це працює. Просто вже у інших кордонах ми досі живемо реаліями глобального протиборства.

Їхав у Штати назавжди, квиток назад бронювали на якнайдальшу дату. Тому що справді, що ловити в Україні, відсталій аграрній країні з олігархічним режимом і мертвою опозицією?  Проте за п’ять місяців, довших за попередні вісімнадцять років мого життя, я втік. Тому що людські стосунки виявились надваговими у контексті сьогодення. Тому що ми, живучи тут, їх не помічаємо і нівелюємо їхню вартість. У той час як це, можливо, останнє, що в нас лишилось.

Євген МЕХЕДА, письменник