Дуже радісно, що в нас є багато розумних людей, які прочитали багато книжок і вміють вправно не лише оперувати прочитаним, а й робити висновки, а також продукувати власні думки. Коли втрапляєш у таке товариство, то тішишся, що живеш серед таких людей, можеш з ними спілкуватися чи принаймні їх слухати. Коли слухаєш, то розумієш, що душі добре, коли чує красиву пісню, щебетання пташок, шум води, але не сама лише душа має можливість насолоджуватися. Є приємний продукт і для мозку. Це, власне, ці чудові розмови, дискусії цих чудових інтелектуалів.

Думаю, що в багатьох містах таке є – всякі круглі столи, дискусійні клуби, конференції тощо. А якщо не так масштабно, то всі, хто можуть читати ці мої рядки, так чи інакше мають розмови зі своїми друзями, однодумцями чи й опонентами на теми важливі і актуальні для українського суспільства.

Отже, не так давно випало мені бути на одному хорошому дискусійному клубі. Це було в Івано-Франківську. Спілкувалися хороші і начитані люди. Загальна тема – як жити в Україні і що робити для її позитивного розвитку. Хоч титульна назва звучала дещо інакше. Але це не має великого значення для того, про що йдеться мені.

Загальне враження таке, що всі учасники дискусії – щирі й правдиві, готові йти до кінця і далі. Лиш не подумайте, що я іронізую. Серед них чимало активних громадських діячів, колишні народні депутати, теперішні депутати міської і обласної рад, відомі письменники, професійні журналісти… Словом, інтелігенція і еліта, і багатьох з них я знаю особисто, через що також маю підстави шанувати і поважати їх, не беручи до уваги висловлювані ними думки у час дискусії.

Беручи до уваги ще й ці думки, справді маю дуже позитивне враження. Окрім всіх раціонально виважених тез щодо курсу розвитку, прозвучала дещо іронічна, а може, доволі правдива думка про те, що серед патріотів також є багато спортсменів і вони теж хочуть на мітинги. Себто зможемо дати гідну відсіч регіоналівським гопникам. Цей вислів одразу пожвавив аудиторію, бо прозвучав звитяжно. Хоч усі розуміли, що це більшою мірою таки жарт. Але він і сприйнявся адекватно.

Відповідно, в мене жодних питань до того, про що йшла мова. Зайвим навіть буде запитання про результат походів спортсменів-патріотів на мітинги. Себто результат передбачуваний. Але на один крок. Що з наступними? Чи вже нікуди не будемо йти? Питання риторичні. Отже, претензій нема до проговореного, і до замовчаного також нема.

Маю загальне подивування. Якщо продовжити тему патріотів-спортсменів, то навряд чи це правильний шлях. Під час виступів учасників дискусії також лунала згадка про те, що Україна має велику історію. Зокрема, згадувалася Київська Русь. Звісно, нині на території нашої держави багато всіляких конфесій, сект тощо, але ще з 988 року ми – християнська держава. То чи може християнин іти на ворога з мечем або з булавою?

Щойно було голосне відзначення хрещення Русі. Отже, це ніби важливо. І справді, це надзвичайно важливо. Але, на жаль, державою, та й більшістю суспільства, саме відзначення, як і таїнство хрещення, сприймається на рівні ритуалу. А насправді християнство мало би лежати в основі життя країни. І влада і опозиція перед тим, як приймати будь-які закони, чинити якісь дії, мала би зважати на Біблію.

Однак, коли заходить мова про розвиток держави, то чомусь на Біблію ми зовсім не зважаємо, наче це дитяча казка. Просто про неї не згадуємо. Вона собі є, може, для священиків, може, для селян, але аж ніяк не для нас, начитаних, які мають по дві вищих освіти і поперечитували всю класичну філософію. Хоча, думаю, більшість учасників дискусії – хрещені.

Отже, моє подивування звучить так: чому інтелігенція і еліта християнського суспільства, обговорюючи долю держави, посилається на Конституцію, всілякі кодекси, але жодного разу – на Біблію?

Натомість, коли під завершення дискусії пролунало запитання про конкретні кроки, які треба зробити, аби в Україні було щастя, то, усвідомивши складність чи, може, й безсилість конкретних формулювань, один з учасників сказав, що все ясно написано в тексті Андрея Шептицького «Як будувати рідну хату?».

Отже, проговоривши дві години про всілякі політичні та історичні штуки, виходом було згадати Шептицького. Вже він сказав усе добре, і лиш слідуймо за його порадами. І добре, що цей текст згадано – так і треба за ним працювати. Але під час самої дискусії ніхто жодного разу не говорив про основи, на які Шептицький опирався, ніхто не пропонував, щоб і ми зараз пробували мати їх на увазі.

Василь КАРП’ЮК, поет, журналіст