Коли мені було три роки, дідо зробив для мене дерев’яного коня і пришив до шапки малиновий шлик. Він навчив мене кількох козацьких пісень. Я їздив того коня горбами, зривав ягоди калини, розтискав їх на своєму тілі, приймаючи її як символ крові і співав про те, як їхав козак на війноньку і прощав свою дівчиноньку.

З тих несвідомих часів у мене залишилося невияснене ставлення до значення прощання – воно взиває і до того, щоби попрощатися, і до того, щоби простити. Такі особливості мови.

Та й свідомості теж…

Ніколи не думав, що на мене, людину, що пережила стільки смертей найближчих з найближчої відстані, так подіє кілька слів, сказаних зовсім чужою людиною про свій досвід переживання вмирання найдорожчого. Вона сказала дивовижну річ про те, що рак є надзвичайно гуманною хворобою, бо він дає можливість свідомого прощання.

Справді, це так. Доволі тривалий час, який прийнято вважати мукою і стражданням для усіх сторін, можна сприйняти саме так – унікальна можливість для того, щоби попрощатися настільки усвідомлено, як це не буває у випадках раптової, хай навіть безболісної (принаймні, так вважається) смерті.

Я, наприклад, свій шанс проґавив. Коли тато кілька років умирав від безповоротного раку, чомусь була вибрана стратегія нічого про смерть, про кінець, про прощання і прощення не говорити. Стратегія, на жаль, дуже поширена. Вважалося, що так є гуманніше – вдавати, що все буде добре, що прощатися зарано, що життя – це боротьба, яка закінчується перемогою так званого життя. Те, що я так і не попрощався по-справжньому з татом, незважаючи на те, що був з ним впродовж усієї остаточної смерті, не давало мені спокою довший час.

В кожному разі я сприйняв це як урок – шкода, що за урок довелося платити татом – що так робити не слід. Краще прощатися, приймати прощання, прощення, виказувати вдячність за все те, що було, ніж вдавати, що все і далі буде так, як було, що нічого не зміниться.

Кілька днів тому я був у прекрасному вересневому місті, у Чернівцях. Чернівці, зрештою, гарні завжди. Окрім того, що вони гарні були, вони мають ще одну властивість, що відрізняє їх від усіх інших західноукраїнських міст і містечок, селищ і сіл: Чернівці, попри те, що є живим, дуже живим і не законсервованим містом, чомусь мають здатність залишатися такими, якими були принаймні кількадесят років тому. Ракові пухлини і метастази новоутворів якимось дивним чином не роз’їдають цього міського ландшафту. Новоутвори – як кажуть в таких випадках онкологи – є доброякісними.

Не знаю, чи всупереч цьому, чи цьому завдяки у цих вересневих Чернівцях я зважився на несподівану для себе акцію прощання. Хоч здавалося б, що прощатися слід не тут, що до втрат тут далі, ніж будь-де. Але усвідомлення того, що прощатися добре свідомо, а не тоді, коли вже ніхто нікого прощати не може, спонукало до чогось свідомого.

Я пішов туди, де не був двадцять вісім років, незважаючи на те, що впродовж цих двадцяти восьми років біля двадцяти восьми разів був у Чернівцях. Пішов від театру вниз попри парк Шіллєра. До військової учбової частини, з якої вийшов, не попрощавшись, двадцять років тому. Все довкола – ось ця властивість Чернівців – було таким самим, як тоді. Дорога, кут її нахилу, будиночки і хатки, смітники, бур’яни на вуличках, сливки і грушки, вересневе освітлення і стан повітря, молочна крамниця навпроти частини, дерн під парканом, який я своїми руками колись вирубував у іншому місці і укладав саме сюди, митрополичі палати університету на горі над всім цим світком.

І були рештки того світу, який двадцять вісім років тому був для мене всесвітом. Незважаючи на те, що у Чернівцях нічого не міняється, стара австрійська казарма, в якій ми проживали життя, яке тепер виглядає більше чудесним, ніж жахливим, була порожньою і випорожненою, вікна, з яких можна було дивитися на інші галактики, позабивані дошками. А вся обгороджена територія, на якій колись відбувалися надзвичайно серйозні і абсурдні речі, заросла деревцями, які можна назвати молодим лісом. Навіть вибитий сотнями тисяч ударів підошов плац. Нічим не гірше, як на кількарічних карпатських зрубах.

Я не впевнений, що прийду сюди ще раз, бо цього прощання було досить, щоби назавжди закрити усвідомлену історію. Щоби врешті усвідомити, що прощання – найнормальніший стан нашого життя. З людьми, містами, будинками, книжками, уявленнями, переконаннями, псами, вікнами, доторками, стежками, водами, деревами, спогадами… А повільні смертельні хвороби – дуже гуманні, бо дають шанс зробити невідворотні прощання довгими, глибокими і остаточними.

Тарас ПРОХАСЬКО