Зіркою новин і соцмереж він став дуже дорогою ціною. У франківського собаки Квінса, якого після розстрілу впритул невідомими відморозками рятувала ледь не вся країна, знайшлися нові господарі. Правда, аж у столиці.

 

Таких історій, як із бідолахою Квінсом, нині чимало. Ці тварини – жертви догхантерів. Так називають людей, які катують і страчують безпритульних тварин. На повен голос про їх злочини заговорили не так давно – чи то їхня кількість почала зашкалювати, чи занадто непривабливий імідж вони створюють країні, яка декларує своє прагнення до Євросоюзу. Та головне – небайдужі люди нарешті почали згуртовуватися в обстоюванні прав тварин. Будемо відверті: якби не їхня тверда й послідовна позиція у минулорічній справі київських садистів, які фільмували свої знущання над беззахисними цуценятами й ділилися своїми «надбаннями» в Інтернеті, невідомо, чи були би покарані злочинці.

Очевидно, саме з подібними стрільцями зустрівся колись і Квінс. Про нього – з екранів телебачення, газетних шпальт, в інтернет-блогах – розповіли на весь світ волонтерки громадської благодійної організації «Дім Сірка» Мар’яна Кушнірик і Людмила Малярчук. Пес отримав ім’я за назвою готелю, поблизу якого його знайшли дівчата. Ветеринари, до яких звернулися, спершу припустили, що собака став жертвою вибуху петарди, яким йому вибило зуби, вирвало шматок щелепи й повністю відірвало щоку, майже до самого ока. Але невдовзі з’ясувалися страшніші подробиці. Столичні фахівці, які взялися за надзвичайно складну пластичну операцію тварини, повідомили: йдеться не про вибух.

“Те, що ми почули від хірурга, вразило, – розповідає Мар’яна. – Виявляється, у Квінса стріляли. Впритул. Куля пройшла навиліт, знісши йому половину черепа”. Отже, це не випадковість, а навмисний злочин. Впритул – бо він неймовірно довірливий. Якби будь-яка людина йому свиснула, одразу підійшов би й лизнув незнайомця. Він нереально добрий. От і виходить, що поплатився за свою довіру до людей.

Одні цю довіру зрадили, але інші – виправдали. Нагадаємо, у найкоротші терміни івано-франківці зібрали понад 10 тисяч гривень благодійних пожертв на порятунок Квінса. «Дому Сірка» всіляко допомагали столичні колеги-волонтери громадської організації «Щасливі лапи». Квінсу вдало зробили унікальну операцію. Недавно він пережив іще одну – на ушкодженому хребті. Сидить куля і в передній лапі – отже, в собаку стріляли неодноразово. Хірург вважає, що цілились у скроню, а потрапили у верхню щелепу, і якби пес у больовому шоці не почав тікати, його би точно добили.

Днями у Квінса з’явились хороші господарі – київська родина, яка цілком усвідомлює свою відповідальність за долю тварини, котра пережила стільки болю й відтепер потребує особливого догляду. Здавалось би, «хепі енд». Але…

“Але гинуть інші, – каже Людмила Малярчук. – Продавець міського ринку розповіла нам про собаку, котру вона зазвичай підгодовувала. Одного ранку та ледь притягнула до неї лапи. Прийшла просто померти, бо в неї було перерізане горло. А згодом, після історії з Квінсом, нам дали інформацію й про те, що з ним трапилося. В нього стріляла п’яна компанія, яка гуляла в заміській колибі. Про такі випадки не говорити – волати треба! На весь світ! Бо тому, хто колись випустив кулю в собаку, ніщо не завадить вистрелити і в людину. А у нас на кожному кроці знищують тварин…”

 

Експертиза

Оксана ПАРКУЛАБ: «Жорстоке поводження із тваринами нічим не відрізняється від жорстокості до людей»

У досьє «Дому Сірка» – чимало трагедій потерпілих від людської жорстокості собак і котів. Але чому вона набирає таких масштабів? Що робиться сьогодні з людьми? Про це ми спілкувалися з кандидатом психологічних наук, доцентом кафедри вікової та педагогічної психології Прикарпатського національного університету Оксаною Паркулаб.

– Донедавна проблема насилля й жорстокості (в тому числі щодо тварин) здебільшого обговорювалася у фахових колах силових структур, – розповідає Оксана Григорівна. – Адже саме міліція має справу із наслідками агресивної поведінки. В поле зору вітчизняних практичних психологів це явище потрапило буквально в останнє десятиріччя, після низки резонансних подій у країні й тиску громадськості, яка раніше не порушувала так широко ці питання.

– Суспільство стало жорстокішим?

Радше воно стало небайдужим до проявів жорстокості. Те, що раніше не помічалося, зараз привертає увагу. Наприклад, завжди були чоловіки, які били своїх дружин. Але тільки тепер у таких жінок з’явилася можливість знайти прихисток у відповідних притулках, де їм надають психологічну й правову допомогу. Завдяки небайдужості сусідів рятують від сімейного насилля дітей питущих батьків… Це те, що називається громадянським суспільством – люди чутливі до того, що відбувається з ближнім, нехай це дорослий, дитина чи навіть тварина.

– До речі, факти насильства над людьми оприлюднюються частіше, а про насильство над тваринами, зокрема догхантерство, заговорили на повен голос не так давно. Чи це означає, що йдеться про менш небезпечне явище?

Жорстоке поводження із тваринами нічим не відрізняється від жорстокості до людей. Механізм дії і наслідки однакові. Якщо воно спрямоване на людину, їй загрожує якщо не загибель, то каліцтво. Те саме бачимо у випадку з Квінсом. Адже невідомо, чи той стрілець, який в нього поцілив, не стріляв колись так само в людину, чи не поранив когось, чи не вбив. Наприклад, безхатька, про якого ніхто не знає й, відповідно, ніхто не шукає. А згадайте оприлюднені засобами масової інформації випадки пострілів по людях як живих рухомих мішенях. Хтозна які ще «подвиги» є на рахунку стрільця, котрий намагався вбити Квінса, але точно можна сказати: ця людина вже має таку стійку рису, як агресивність. Однозначно! Вона формується в дошкільні роки, й на це здебільшого впливають батьки. Якщо вони виявляють до дитини жорстокість, агресивно поводяться, вдаються до різних форм насилля – психологічного, фізичного чи вербального (словесного), то, найімовірніше, нащадок поводитиметься так само.

– Чи можна це якось виправити?

Ні. Агресивність – стійка риса, що не піддається корекції. Якби піддавалася, то небезпечних злочинців не ізолювали б у тюрмах. Адже їх ув’язнюють не тільки з метою покарання за скоєний злочин, але й тому, що вони несуть небезпеку для суспільства.

– Отже, чи є якісь запобіжники для стримування сформованої агресивності, крім каральної системи? 

Таке скерування можливе тільки щодо дітей заходами профілактики (не дозволяти дитині реагувати агресивно на незадоволені потреби, запобігати ситуаціям, в яких може виявитись її агресія, вчити розв’язувати свої проблеми без застосування грубої сили тощо). Бо коли агресивність встигла закріпитися як стійка риса, людина вже просто не знає, як поводитися інакше – тільки відповідно до того взірця, який свого часу отримала в житті. Вона його відтворює. Відмовитися від такої поведінки їй дуже важко. Її система цінностей виражається не у створювальній, а в руйнівній діяльності. Людина, яка купує зброю і стріляє, сприймає це як життєву цінність. Просто поцілити в «десятку» їй подобається, але іноді того замало й вона потребує живої мішені – наприклад, тварини. Для мисливців сублімацією (перетворенням деструктивної енергії в конструктив) агресії є полювання. Це заняття улюбленою справою в межах закону. Проте особа, яка порушує багато нормативних правил суспільства, так само поводиться й зі зброєю – порушує правила користування нею.

Із людиною, яка стріляла в собаку, психологи, звичайно, можуть працювати, враховуючи психотравми, пов’язані з дитинством, але якщо говорити про корекцію агресивної поведінки стосовно тварин у чистому вигляді, то це – надскладне завдання. Тут доросла особа скоїла злочин, тому йдеться про матеріал для роботи правоохоронців. Людина має сформовану потребу деструктивно діяти, а постріли – наслідки цієї її потреби. Потреби не тільки вистрелити – вбити.

Однозначно можна стверджувати: той, хто стріляв у Квінса, – це людина, що виховувалася в сім’ї, де була або гіперопіка (надмірна опіка), або гіпоопіка (недостатня опіка). І одне, й інше – чинники, які формують деструктивну особистість. Скажімо, коли дитина росла, як бур’ян при дорозі, і на неї ніхто не звертав уваги, вона не відчувала теплоти, турботи, любові (особливо материнської), не мала батьківського прикладу належної поведінки й правильного обстоювання своїх інтересів, то формується особистість, яка сама себе постійно захищає в той спосіб, який вважає доцільним. У такому разі людина (особливо із заниженою самооцінкою) може думати: «Я буду надійно захищений, коли матиму зброю». І, відповідно, прагнутиме її придбати.

– З огляду на це, яка думка психолога щодо вільного продажу зброї, перспектива якого зараз активно дискутується?

Якщо на рівні держави дозволять вільно продавати зброю, то, напевно, думка психологів найменше впливатиме на це рішення. Звичайно, психологи, як і медики, й педагоги, солідарні з іншими фахівцями в тому, що зброя небезпечна, особливо в руках людини неврівноваженої. А тому, якщо це має статися, то по можливості треба максимально відтермінувати таке рішення.

Участь в обговоренні цього питання повинні брати не тільки науковці різних галузей, але й самі громадяни – бо це їхня безпека. Слід дуже виважено ставитися до ухвалення кінцевого рішення на користь вільного продажу зброї. Думаю, ми ще не готові до цього. Слушно зауважив класик: «Якщо рушниця висить на стіні, то вона має вистрелити». Це – аксіома, яка в контексті обговорення нового законодавства може звучати так: якщо ви купуєте зброю – одного дня вона вистрелить. А от куди? Чи в собаку? Чи в дитину, яка плакатиме й когось дратуватиме? Якщо ж людина напідпитку чи під дією наркотичних речовин, то вона може і не пам’ятати про свої дії, а потім – тяжко шкодуватиме про скоєне. Але йдеться буквально про секунди: рішення прийшло, людина в той момент була емоційно збуджена настільки, що не контролювала себе, а під руками опинилась зброя…

– Якби її не було, то проблема вирішувалася б в інший спосіб…

Саме так. Тим зброя і небезпечна: якщо в даний момент вона під рукою – нею можуть скористатися. Зброю купують за призначенням. Це не картина чи витвір мистецтва. І навіть коли людина стверджує, що придбала її заради власної безпеки, це може бути самообман, бо на рівні свідомості вона просто не сприймає такої думки, що купує зброю заради нападу. Всі кажуть: тільки заради захисту. Та коли набувають розголосу резонансні випадки, стає зрозуміло: факти свідчать не про захист. У випадку з Квінсом людина не захищалася від собаки (і з огляду на його лагідну вдачу, і з огляду на постріл упритул). Тут мова про напад. Але хто здатен у момент продажу зброї визначити, з якою метою людина її купує?

Якщо говорити в християнських поняттях, то володіння зброєю – це гра із диявольськими силами. Тут знову випливає тема Добра і Зла. Так, людство придумало зброю як засіб виживання, але вона завжди несе смерть. Люди, виховані на гуманістичних засадах поваги одне до одного, співпереживання, зброї не прагнуть.

– Отже, рішення в дискусії про вільний продаж зброї визначається тим, які саме цінності ми збираємося культивувати в нашому суспільстві?

Так, це питання гуманістичних цінностей, які є цінностями добра. Їх паростки проростають в людській душі в юному віці. Або, навпаки, викорінюються. Бо, на жаль, існує така практика виховання, коли в дітях заохочують агресію, вважаючи, що це буде запорукою їх успіху в житті. Якщо ми хочемо жити в суспільстві, де у кожного під подушкою лежатиме зброя, то саме так і треба виховувати. Але гуманістичний світогляд передбачає духовне виховання. І якщо ми зараз вихолостимо його морально-духовний чинник думкою, що успішною людиною може стати хам із кулачиськами й чорним ротом, що лихословить, то й матимемо таке суспільство. Зараз ми стоїмо на оцій межі, коли треба вирішити, на що будемо орієнтуватися, а відповідно – яким стане наше життя.

 

 

Розмовляла Наталія ЯСИНСЬКА