Я навчався з чоловіком, старшим від мене на двадцять років, у якого була цікава теорія стосовно того, як потрібно обирати книжки для прочитання і, якщо зайде, наслідування. Його платформа базувалась на тому, що доцільно відштовхуватись від самої постаті автора. «Не треба читати книжки тих, хто погано закінчив. От Ніцше, ти ж читаєш Ніцше, а яким він був в останні дні? Та ж у психлікарні помер! От Бертран Рассел молодець, довго прожив, і книжки у нього цікаві. І він логік, розумієш, логік. Оце треба читати».

21 вересня 1939 року смертельно хворий дід Зігмунд Фройд, фан-клуб якого на теренах Прикарпаття якимось чином підтягує генеалогію творця психоаналізу до тисменицьких шкіряних фетишів, вирішив написати своєму лікареві щось на кшталт: «Мій дорогий Шуре, безсумнівно, що Ви пригадуєте нашу першу із Вами розмову. Ви обіцяли не покидати мене, коли прийде час. Тепер у моєму житті не залишилось нічого, крім безглуздих страждань. І як після цього його читати? ­– сказав би Сергій, мій одногрупник. – Чоловік попросив, щоб його убили! Кинь цю книжку з рук і більше ніколи навіть на неї не дивися».

Клуб самогубців у літературі – це не новинка. Підліткова база суїциду – це теж не пахне свіжістю альпійських лугів. Але коли якийсь сімдесятирічний дідок, який страждає від раку горла і живе на території України, захоче припинити своє існування, куди йому звернутись? Звісно, можна заплатити якимось кримінальникам, щоб ті порішили його. Можна самому накласти на себе руки. Варіантів безліч, але легально піти з життя в Україні – це нонсенс, певна річ. І мова йде не лише про моральний бік. У Цивільному кодексі України (ч. 4 ст. 281) заборонено задовольняти прохання фізичної особи про припинення її життя.

Я вважаю, що демократія неможлива без легалізації евтаназії. Право планувати життя задеклароване і священне, а натомість право виходити з нього відібране у нас представниками панівної моралі, чиї догми поширюються як загальноприйняті, ніби ракові пухлини. Рак став буденним, як грип, але ми досі не можемо сприйняти людей, у яких немає страху смерті або він став набагато меншим від нестерпності страждань.

Можна подумати, що я постійно атакую християнську ідеологію, проте я нарешті можу прояснити, щоб вкотре не викликати завихрень і дисонансів. Різниця між вірою і клерикалізмом – це та сама відмінність між м’ясом і соєю, яка вводить у ступор багатьох, тому через запітнілі скельця душових кабін, у яких варяться фанатики, не видно, що саме я їм. А тепер факт для вас, фанбої першого хіпі: Христос непрямо вказав на свою евтаназію, пришвидшивши смерть і скоротивши страждання на хресті одним точним ударом Гая Кассія Лонгіна між четверте і п’яте ребро. Caritas romana.

Якщо у Спасителя людства, за християнською версією, не вистачило терпіння, то чого християни можуть вимагати від пенсіонера, у якого не залишилось нічого, окрім болю? Чого можна очікувати від матері, яка не хоче породжувати більше болю і страху, ніж цього заслуговує її дитина? Чого можна, врешті-решт, очікувати від людей, діагноз яких висить над ними, як дамоклів меч, вказуючи на дату, коли потрібно буде збирати речі?

Я ставлю багато запитань і не даю жодних відповідей та гарантій, що ці відповіді можливі. Примирити християнську спільноту й евтаназію – це першочергове завдання для того, щоб увійти у систему демократичних цінностей. Поки у Франківську проходитимуть показові хресні ходи та інсценізації біблійних сюжетів, що возвеличують страждання, тоталітаризм не покине цю землю. Він залишатиметься скрученим вужем у траві, де гратимуться ваші діти. Його металеві ошурки затиратимуться у глину, із якої виходитимуть нові Адами. Із сталевими пластинами у головах, виховані, співчутливі та патріотичні, але лише до тих, хто вийшов і піде у той самий ґрунт.