Тут вміють заробляти гроші і красиво одружуватися. Унікальний весільний вінок з гусячого пір’я почали робити саме у коломийському селі Великий Ключів – так давно, що вже й ніхто не пам’ятає, коли. Кажуть, такий ще є в столичному музеї, в Тіни Кароль і Ніни Матвієнко. А також у Великому Ключеві живе Василь Дронюк – син упівців, які 70 років тому героїчно загинули в криївці, що у селі. Недавно її реконструювали і урочисто відкрили, планують робити там щорічний патріотичний фестиваль.

Часи міняються, а люди – ні

74-річний Василь Дронюк трохи нездужає, але залюбки згодився показати криївку. Їдемо туди машиною, бо пішки довго, та й сніги позасипали все.

Два місяці тому в селі урочисто презентували реконструйовану криївку і освятили пам’ятний хрест, були громадські діячі, журналісти, гості з різних куточків України. Коли освячували, пан Василь відстояв на морозі всю літургію – люди дуже дивувалися.

Точнісінько на цьому місці в 1951 році загинули троє повстанців: провідник Іван Кулик – Сірий, Юрій Дронюк – Яр та його дружина Анна Дронюк – Муха. Сірий був родом із Донеччини. Колишній капітан Червоної Армії познайомився з повстанцями у полоні й, перейшовши на їхній бік, очолив боротьбу УПА у Коломийському окрузі.

Усі загинули через зрадника Кірова з Городенківщини, якого завербували емгебісти. Повстанці не пристали на пропозицію здатися. До останнього палили архіви та давали відсіч, а потім їх підірвали. Де поховані герої – невідомо. Одні кажуть, що їхні тіла вкинули у землю десь у селищі Печеніжин, інші стверджують, що їх закопали в лісі біля Шепарівців.

У реставрованій криївці можна побачити тогочасний посуд, який знайшли під час розкопок, каску, друкарську машинку і навіть ящик патронів та уламки скла, яке поплавилося від вибуху. Відтворили побут повстанців: буржуйка, криничка, яку наповнює вода з лісового струмка, каналізаційний стік, стіл, дерев’яні нари, образ…

Старші люди в селі колись казали, що Василь Дронюк більше схожий на свою маму. Чоловік майже не пам’ятає батьків. Коли вони загинули, йому було лиш п’ять років. А до того бачив тата і маму тільки іноді вночі – коли ті потайки прокрадалися до хати по їжу, ліки і одяг. «Я собі лиш запам’ятав, як після вибуху всі їхні речі порозліталися по кущах, по деревах, і так висіли там», – говорить нащадок упівців.

Пана Василя зі старшою сестрою виховувала бабця. Після загибелі повстанців  емгебісти запроторили її до районної в’язниці, катували три місяці. Малі внуки весь той час були коло бабці в камері. 

Василь Дронюк каже, що до 1960-го було дуже важко жити: люди гарували за кусень хліба. Потім він вивчився у Франківську на столяра, відслужив в армії, повернувся в село, почав ґаздувати, майстрував і різьбив на продаж красиві картини і фігури з дерева, сам усього добився. Майже ціле життя все в хаті трималося на цьому чоловікові, він – стержень і гордість усієї родини.

Бувало, у селі міг хтось дорікнути, мовляв, бандерівці гинули нізащо, їжу брали в сільських людей, одяг. Василь Дронюк ні разу не змовчав: «А москалі відняли наші землі, будинки, худобу, рідних до Сибіру повідправляли на смерть… Знаєте, часи міняються, а люди – ні. Тепер теж наших хлопців питають, за що вони воюють на сході. Я скажу так: як комусь щось не подобається – манатки зібрав і до москалів хай чимчикує».

Хата від хати краща

Василь Дронюк любить своє село. «Я тут родився, женився, живу, і вмру теж тут, – усміхається чоловік. – Стільки краси в одному місці – гляньте, яка тут природа навколо! Ондечки гори видніються. А влітку яка краса… Не село, а музей».

Пан Василь каже, що Великий Ключів завжди було дуже роботяще село, тутешні люди споконвіків прагнули до достатку. «От самі полюбуйтеся, – говорить чоловік. – У нас хата від хати краща. Але то нікому нічого на голову не звалилося – все своїми руками важко заробили».

Ще здавна Великий Ключів славився багатими врожаями яблук. Сортів до кольору, до вибору. Досі на більшості обійсть розкинулися величезні сади. Ключівські яблука возили продавати по всьому Радянському Союзу. Пан Василь з дружиною теж продавали, були в Казахстані, Росії. Фактично яблука годували майже все село. Навіть на в’їзді в село назва «Великий Ключів» оздоблена вималюваними яблуками.

Зараз врожаї менші, бо гарно родять лише старі дерева, навіть без обприскування, а їх лишилося небагато. Тепер у селі майже в кожній хаті хтось працює за кордоном. «Нині немає бідних, – каже пан Василь, – а хто бідний, той просто не хоче працювати. Бо заробити є де».

Ключівське весілля

Великий Ключів споконвіків славився і своїми весіллями. Родзинкою є пишний обряд і автентичний вінок молодої, який роблять з гусячого пір’я. Його плели здавна.

Важить вінок біля кілограма, і робити його треба з місяць. На його виготовлення необхідно пір’я з п’яти-шести гусок. Причому лише з гусячих шийок – воно там найбіліше. Боронь боже, аби трапилося пір’я з чорними цятками – казали, що тоді молодих може спіткати недоля.

Пір’я перебирали і промивали у дощовій воді з милом, доки воно не ставало біліше за сніг. Пір’я мало бути одного розміру, приблизно 5-6 см. З кількох пір’їнок складали пелюсточку, і з цих пелюсточок робили «косичку». Всередину вкладали 5-6 кінських волосин, на які були причеплені пацьорки (намистинки) різного кольору. Це називалося «трісучка», бо під час ходьби вона весь час тряслася.

У перший день перед весіллям майстриня приходила додому до молодої й одягала її. Нареченій збирали на голові все волосся, брали два маленькі пасма, зв’язували їх, мастили медом і фіксували «мухи» (так називалось це волосся). Потім на ті «мухи» клали «вишиванку», тобто вишиту смужку, а потім – великі уплітки. Кожен елемент вінка одягали окремо, тож процес збирання молодої тривав щонайменше дві години. А вже в день самого весілля наречена йшла до шлюбу з вінком та розпущеним волоссям. 

Багато років у Великому Ключеві вінки з пір’я вміла робити лише одна майстриня – Параска Кушляк, сама навчилася. Саме вона сплела вінки для Тіни Кароль і Ніни Матвієнко.

«Ще я віддавалася в такому вінку, – колись згадувала пані Параска. – Як мене заплели у понеділок, то аж у четвер розплели. Я спала на руках, бо не було як повернутися. Мені так заплели волосся і так тягнуло, що при розплітанні жмут волосся витягнувся».

Шість років тому майстриня померла. Своє ремесло передала сусідці Марії Куник, учасниці фольклорного колективу «Ключівські візерунки». Жінка – дуже творча і з добрим почуттям гумору. Так любить своє село, що вже купу віршів про нього склала: «Ой, то Ключів – файне село, то Ключів Великий, у Ключеві і співають, ще й грають музики. У Ключеві файні ґазди, вміють ґаздувати, вни сі вміють веселити, ще й файно співати. А в Ключеві сади цвітуть, яблука сі роді, всі ключівські богачики гонорові ході…»

«У нашому селі люди завжди були дуже хазяйновиті, з усіх сил старалися, аби жити добре. Якщо в сім’ї народжувалася дівчинка, їй одразу починали потроху рихтувати скриню, – розповідає пані Марія. – А про ключівські пишні весілля гуділи на всю область. Святкували цілий тиждень – на кожен день свої традиції. На весіллі мусило бути чотири страви: голубці, студенець (холодець), приймлений борщ і каша. Колись ніякі салати не робили. Гості йшли з «приносами». За Австрії жінки несли миску кукурудзи чи жита, а чоловіки – хліб. Хрещений батько дарував п’ять крон, батьки – ліжники, верету, вбрання; тети – волічкові хустки».

Шкода, що традиція пір’яного вінка потроху відходить у минуле. Тепер дівчата у Великому Ключеві хочуть більш сучасних вінків – з дрібних атласних квіточок, оздоблених камінцями, блискітками і стрічками. Такі в селі зараз виготовляє теж лише одна майстриня – Марія Дронюк, яка вчилася цього ремесла у бабці свого чоловіка. Каже, робота дуже філігранна і клопітка, то треба любити. Вона любить. Всі квіточки та інші оздоблення купує на Калинівському ринку в Чернівцях. Собівартість такого вінка виходить біля трьохсот доларів.

А ось учасники фольклорного колективу «Ключівські візерунки» відновили майже всі фрагменти давнього ключівського весілля, з автентичним одягом (декотрим кептарям по сто років) і обов’язково з пір’яними вінками. Ансамбль вже не один рік презентує це чарівне дійство по всій Україні, має багато нагород і грамот. Коли виходять на сцену, то всі так гарно вбрані, як писанки.

Наталя МОСТОВА