Раптова недуга перетворила малюка на каліку, та батьки не втрачають надії на його одужання

У лікарні батькам прямо сказали: «Краще здайте його в дитячий будинок і не мучтеся». Не здали. Відтоді минуло 10 років, але жоден медик так і не зміг встановити причину, чому Максимчик раптом скалічів. Однак батьки вже й не шукають відповідей, тепер головне завдання – витягти сина з цього жахливого стану.

Китайські лікарі дали надію на одужання, і є вже перші довгождані результати. У травні хлопчик обов’язково має розпочати другий курс лікування. Сім’я власними силами зібрала більшість потрібних коштів, бракує лише двох тисяч доларів.

Він вижив – готуйтеся до гіршого

«Дякуємо, дорогі наші друзі, родичі, знайомі, однокласники, моя люба вчителько, моя дорога лікарко, мій зубний лікарю, знайомі на Фейсбуку, ті, кого знаємо, та добрі люди, з якими тільки познайомились. Щиро дякуємо, що починаєте відгукуватися на наше прохання про допомогу. Нам уже прийшли кошти, на картці вже є немаленька сума – 13 698 грн. Дякуємо! Ще потрібно зібрати 56 302 грн…» – йдеться в одній з недавніх публікацій у соцмережі  франківчанки Зоряни Деренько, мами Максимчика.

«ДЦП – не вирок, але це вже давно стало нашим життям, – сумно всміхається жінка. – Тепер є надія, що синочок буде ходити. Він – візочник. Уже десять років синулі, а ми все ще їмо перетерту їжу, користуємося памперсами, не говоримо…»

Коли Зоряна завагітніла вдруге, її першому синові було 11 років. Сім’я дуже тішилася. Але раділи недовго… Пологи були важкі. До речі, того дня у місті була сильна повінь, дуже гриміло і блискало. Негода наче віщувала біду.

Максимко народився на 38-му тижні й важив 2800 грамів. Все ніби було гаразд із малям. Потім зробили в пологовому щеплення…

Біда сталася через місяць. «Добре пам’ятаю той день, – опускає очі батько, Ігор Деренько. – П’ята ранку. Зоряна заходить у кімнату, а на її руках малий. Наче поліно. Ніякий. Без свідомості».

Три дні в реанімації. Дитинка в комі, переливання крові, три пункції, безкінечні аналізи. Лікарі не казали нічого конкретного. Чекати було нестерпно, у батьків груди скам’яніли від болю, обличчя спухли від сліз. Але таки вимолили свого сина.
У Максимчика стався крововилив у мозок. Діагностували нейроінфекцію і, як наслідок, тетрапарез (різновид ДЦП, коли не функціонують ні руки, ні ноги). Було таке враження, ніби повернули зовсім іншу дитину. З відсутнім поглядом. Малюка так накачали ліками, що він аж розпух. Маминої груді не хотів. Годували через зонд.

Лікарі цілий аркуш списали медичними термінами, але по-людськи так нічого і не розтлумачили батькам. Хтось із медиків навіть порадив здати малого в дитячий будинок і не мучитися.

Батьки не могли зрозуміти, що ж сталося з дитиною, адже народився хлопчик здоровим, його регулярно оглядали медики. Чому так трапилося, ніхто з лікарів не міг пояснити. Й досі не можуть. Варіантів називали багато: реакція на щеплення, важкі пологи, внутрішньоутробна інфекція…

Коли найбільш критичні дні в реанімації минули, лікарі сказали батькам: «Він вижив, але тепер готуйтеся до чогось гіршого. Відтепер ваше життя стане дуже складним».

«Ви знову тут зі своїм огірком?»

З лікарні хлопця виписали у важкому стані. Сказали, аби через три місяці прийшли з хлопчиком на реабілітацію. Через певний час батьки побачили, що від тієї реабілітації – ніякої користі. У хлопчика затримка розвитку, він не може сам рухатися, не говорить, бачить розмито.

Відтоді життя сім’ї потекло в іншому руслі – в пошуках ефективного лікування об’їздили купу лікарень і науково-дослідних інститутів. Обколесили пів-України: Київ, Одеса, Харків, Львів, Трускавець, Тернопіль… Всюди знизували плечами. Не раз казали: «Просто купуйте дитині їсти-пити, і нехай собі лежить. Тут уже нічого не вдієш, не мордуйте себе». Коли в Києві робили МРТ, тамтешні фахівці говорили, що такі важкі діти у них бувають не частіше, ніж раз на півроку. А якось, коли мама прийшла з синочком у місцеву лікарню за направленням, медична працівниця зустріла її словами: «Ви знову тут зі своїм огірком?»

Максимчик не міг нормально їсти, щоразу блював. «Це було нестерпно, – пригадує тато. – Дитина голодна плаче, але нагодувати її неможливо, бо вона одразу ж усе вертає. І знову плаче, бо далі голодна». У три роки хлопчина важив усього дев’ять кілограмів.

Перший промінчик надії з’явився після поїздки до Одеси, де сім’я побувала в китайського лікаря, який застосовував голкотерапію. Хлопчику тоді було дев’ять місяців. Методика спрацювала, і Максимчик неначе почав потроху оживати. Поступово зникали спастика і блювота після їжі. На жаль, через деякий час той лікар помер, а його син не був настільки ж фаховим. Голкотерапія – справа серйозна і відповідальна, тут повинен працювати дійсно фахівець. Потрапить не в ту точку – людина може навіть померти.

Батьки зверталися також у різні закордонні клініки: в Німеччині, Франції, США, Ізраїлі. Більшість закладів відмовляли, пояснюючи, що випадок надто складний – вони безсилі допомогти. Були й такі медичні центри, які хотіли нажитися на потенційних клієнтах. Казали приїжджати на огляд. «Починаємо гортати прайс клініки, – розповідає Ігор Деренько, – а вартість огляду – п’ять тисяч євро. Вони заздалегідь знали, що не зможуть взятися за лікування, але намагалися хоч якось на нас заробити. Якщо клініка нормальна, то там спершу просять надіслати історію хвороби і обов’язково дають контакти пацієнтів з України, які вже у них лікувалися».

Торік Зоряна натрапила в соцмережах на історію жінки, в котрої дитина була майже з такими самим діагнозом. Вони лікувалися в китайській клініці і ділилися хорошими відгуками. Тож сім’я Дереньків також вирішила туди звернутися. Коли надсилали документи в клініку, дуже переживали, бо ж раніше усі їм відмовляли. Невдовзі прийшла відповідь – лікарі візьмуться за Максимчика.

Погляд став осмисленим

Батьки зібрали гроші і минулої осені поїхали в Китай, у клініку за 1000 км від Пекіна. «Поїздка, проживання і курс лікування обійшовся нам у 20 тисяч доларів, – розповідає тато. – На щастя, ми мали заощадження. Я багато років був на заробітках, потім займався підприємництвом».

Лікування тривало чотири місяці. Китайські медики одразу попередили: менш ніж на 60 днів вони взагалі не приймають пацієнтів, бо тоді лікування не матиме сенсу.

«Коли ми тільки прибули туди, – каже Ігор Деренько, – мене одразу вразило, що лікар, оглянувши сина, почав сварити нас із дружиною, мовляв, як можна було так занедбати свою дитину. Ми не могли второпати, про що він каже, адже ми десять років мотаємося з малим по клініках. Виявляється, жодна реабілітація, жодне лікування не було правильним. Хлопчик був у такому стані, ніби ним узагалі ніхто ніколи не займався, а ми ж усі ці роки думали, що наші медики роблять усе можливе».

Вже під час першого огляду китайський фахівець пояснив батькам, чому Максим не може лежати на спині, чому постійно скручується. Хоча досі ці фізіологічні причини Деренькам жоден лікар не міг пояснити.

В лікарні не було вихідних. Процедури починалися з 8-ої ранку і тривали аж до 6-ої вечора. Обстеження, фізкультура, масажі, заняття з логопедом, курси крапельниць для відновлення нервової системи, голкотерапія. «Дуже важко було дивитися, коли на спині твоєї дитини стирчать 70 голок, і вона так повинна лежати півгодини, – розповідає мама. – А ще важче було спостерігати, як у череп втикають голконіж».

Дереньки були здивовані тим, як китайські медики ставляться до своєї роботи – як до справжнього покликання. «Мене вразив один випадок, – каже батько. – З Максимом цілий місяць займався логопед, а потім запитав у мами, чи в хлопчика є якийсь результат. Коли дружина відповіла, що, на жаль, нема, логопед… заплакав. Розумієте, наскільки тамтешні фахівці щиро віддані своїй роботі, наскільки вболівають за пацієнта?»

Лікування дало гарні результати. Максимко уже може лежати на спині, їсть не цілу годину, а вкладається у 15 хвилин, швидше жує та ковтає, довше стоїть і топає своїми ніжками з підтримкою, сидить рівніше, а не скручено, ніби «креветка», як сказав китайський реабілітолог. У руках з’явився упор. Може підвести голову.
Максимчик нарешті почав бодай трохи розуміти батьків. Наприклад, коли його просять розслабити руку чи ногу, хлопчик це виконує. А завдяки уколам голок в обличчя та під язик зникла сильна слинотеча. Та найголовніше – його погляд став більш осмисленим.

Ресурси вичерпані

Зараз хлопчику терміново потрібен наступний курс лікування, інакше недуга знову прогресуватиме, тіло почне костеніти, а так важко здобуті результати будуть втрачені. Квитки до Китаю батьки вже придбали. Виліт 1 травня. Лише вартість квитків в обидва боки склала 50 тисяч гривень. Торік авіаквитки дісталися безкоштовно, бо працювала програма «Під крилом», коли для хворого та мами квитки коштували всього по 10 гривень. Цього року такої програми, на жаль, нема.

На курс лікування, який має тривати три місяці, сім’я наскладала 10 тисяч доларів. Але цього замало. Не вистачає ще двох тисяч. Дереньки всіма можливими способами звертаються за допомогою до людей, бо фінансові ресурси їхньої родини вже повністю вичерпані. А це далеко не останній курс лікування. Мусять приїжджати раз на три місяці. І таких поїздок має бути орієнтовно 10-12. Однак і прогнози чудесні – в разі вчасного і регулярного лікування в хлопчика може відновитися повноцінна розумова діяльність.

«Ми зустрічалися з жіночкою з Луганська, яка протягом року лікувала там свого синочка, – каже Ігор. – Ми бачили їхній результат. Лікарі дитину повністю витягнули. Він узагалі не міг ходити, а тепер ходить».

Треба боротися

Максимчик хоч і не говорить, а лише видає невиразні звуки, та вже навчився проявляти емоції. Дуже тішиться, коли поруч є інші дітки. Радіє очима, усміхається, махає руками. Хлопчик боїться темряви і любить слухати музику. Коли старший брат приїжджає додому з навчання, вони собі вдвох слухають рок. З іграшок – лише м’ячик і батут, адже Максимчик і бавитися не може: якщо вкласти в руку іграшку, він її просто зафіксує і на тому все.

Коли тільки сталася та біда, Зоряна злилася на весь світ, на себе, на Бога… Чому? Навіщо? За що? Стала замкнутою. А коли якось не вистачило коштів на реабілітацію і кілька місяців Максимчик просто сидів удома, мама так розхвилювалася, що на нервовому ґрунті її саму мало не паралізувало. Навіть не могла дитину нагодувати.

Тепер Зоряна каже, що заспокоїлася і прийняла ситуацію: «Я не одна така. У цьому світі біди багато, але треба якось жити далі. І помагати ближнім. Якщо Господь дав нам таке випробування, отже ми маємо достатню силу духу, щоб пройти його. Мабуть, аби ми чогось навчилися».

А ось батько весь час повинен був стійко триматися – на ньому вся сім’я. І тримався. Тим паче на роботі звик до постійних стресів, адже в бізнесі траплялося всяке – бувало «кинуть» на велику суму, приходив додому розбитий, а саме треба їхати на чергове лікування. Тож мусив якось крутитися.

«Маємо те, що маємо, – каже тато Максимка. – Тепер уже немає сенсу задумуватися над причинами, злитися на когось, шукати винних. Зараз треба боротися. Ми спілкуємося з різними батьками і вже бачили, що стається з дітьми, якщо за них не боротися».

Наталя МОСТОВА

P.S. Охочим допомогти Максимчику – номер картки ПриватБанку: 516874220516 8747 Зоряна Деренько