Від початку повномасштабної війни роль дитячих будинків сімейного типу стала ще важливішою. Адже через бойові дії сотні дітей втратили батьків та свої домівки. Велика кількість цих дітей опинилася в окупації, багато з них проживає у прифронтовій зоні. Але діти не перестали бути дітьми. Вони все одно потребують тепла, любові й родинного затишку. І добре, коли знаходяться дорослі, які їм готові це дати. Про одну таку родину розповідає Алла Котляр, менеджерка у соціальній сфері по Івано-Франківській області МБО «БФ «СОС Дитячі Містечка» Україна.

Бажання прихистити дітей, які втратили батьківське піклування, у подружжя Дмитрієвих зʼявилося задовго до повномасштабного вторгнення. Ще у 2013 році Наталія з чоловіком прийняли у свою родину першу дитину, яка раніше проживала в інтернаті, через пів року — ще одну. Після 2020 року сімʼя поповнилася ще двома дітьми. 

Наразі Дмитрієви виховують семеро дітей, створивши дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ). Це одна з форм сімейного виховання, коли  діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, живуть у справжній родині, із батьками-вихователями, які забезпечують турботу та індивідуальний підхід.

Що спонукає подружжя приймати дітей у свою сімʼю

Про свою першу прийомну дитину Наталія з чоловіком нам із колегами розповідали  так: вони побачили її очі, сповнені болю та надії водночас, і зрозуміли, що не можуть просто пройти повз. Тоді подружжя і не уявляло, як це рішення змінить їхнє життя. Та з того часу воно набуло нового сенсу. 

Вони почали створювати простір, де діти могли б відчути, що таке справжня родина. Олександр облаштовував кімнати, а Наталія вчилася бути не просто мамою, а й психологом, другом і наставником для кожної дитини. Адже з самого початку пара, яка не мала власних біологічних дітей, вважала, що усі діти заслуговують на родину, на відчуття безпеки та любові. І їм важко було залишатися осторонь, знаючи, скільки з них потребують домашнього тепла.

Сьогодні ж, на переконання вже досвідчених батьків, кожна дитина — це окремий всесвіт. Тому вони завжди приймають їхній біль і допомагають його подолати. Адже в родину діти приходять з різними історіями, не завжди готові ділитися пережитим, але подружжя оточує їх теплом і турботою. А ще – стабільністю. Тому Наталію надихає, коли вона бачить як дитина, яка раніше боялася довіряти, починає дарувати обійми, і це відчуття не порівняти ні з чим. Це якнайкраще пояснює мотивацію і підкреслює головну мету ДБСТ: створити для дітей умови, де вони зможуть рости, розвиватися і нарешті забути про свої страхи.

Подружжя знає, що війна – це завжди багато сиріт. Ці діти, які ще вчора були оточені добром і любовʼю найрідніших людей, за мить втрачають все і з великою ймовірністю можуть потрапити в інтернат. А там вони позбавлені тієї турботи й родинного затишку, який мали у сімʼї. Тому для Дмитрієвих рішення приймати дітей в родину стало не тільки відповіддю на їхню власну життєву філософію — дарувати любов і підтримку, — але й реакцією на кризу, яку принесла війна. У таких умовах ДБСТ стає не просто домом, а справжнім прихистком, де діти можуть відчути безпеку та підтримку.

Виклики для великої родини

Після того, як сусідня Василівка в Запорізькій області була окупована, а в дитячий садочок неподалік від їхнього дому прилетів російський снаряд, подружжя Дмитрієвих вирішило швидко рятувати дітей. 

Родина з жахом згадує, як довелося поспіхом залишати свій дім в Оріхові після обстрілів. Вони зібрали документи та найнеобхідніші речі, які вмістилися в чотири рюкзаки. З ними були Наталина 72-річна мама і кіт з інвалідністю. 

Так почався довгий шлях родини до нового життя. Спочатку вони їхали евакуаційним автобусом до Запоріжжя, потягом до Львова та знайшли тимчасове житло в Івано-Франківську. Там багато років жила сестра Наталії. Знайомі допомогли знайти перше житло. Але буквально за місяць вони змушені були виселитися, оскільки туди повернулися власники будинку. 

Дмитрієви переїхали до Ямницького ліцею, де вже жили інші переселенці. Родини там спали в навчальних класах на розстелених на підлозі матрацах. Пізніше переїхали в один із гуртожитків Івано-Франківська, а згодом — у трикімнатну квартиру. 

За два роки родина переїжджала сім разів. Кожен переїзд був викликом, але родина трималася разом, а діти давали сили рухатися далі. Найбільшим випробуванням для Наталії в цей період стала розлука з чоловіком. Олександр залишився в Оріхові, де займається волонтерством — ремонтує техніку для військових. Він навідується до родини в Івано-Франківськ, але не може це робити так часто, як того б хотілося через постійне завантаження. Тому більшість проблем переселенців Наталії довелося вирішувати самотужки.

Та всупереч труднощам з житлом, фінансами та адаптацією на новому місці, Дмитрієви не лише зберегли свою велику родину, але й готові її розширювати. Цього літа вони прийняли у сім’ю ще трьох дітей: двох хлопців 9 і 13 років та 17-річну дівчину. Наталія запевняє, що це рішення підтримали всі їхні діти. Адже вони самі хочуть більше братів і сестер. Ще дві дівчини — вже повнолітні, розпочали своє самостійне життя за кордоном, але намагаються часто телефонувати й навідувати родину.

Коли з’являється простір і затишок

Тікати від війни й стати вимушеним переселенцем — це виклик для будь-якої родини, яка опинилася в зоні бойових дій чи в окупації. Але для Дмитрієвих, які виховують сімох дітей, питання житла постало особливо гостро. Наталія зрозуміла, що трикімнатної квартири для такої великої родини буде замало. Тому жінка звернулася по допомогу до нашої організації МБО “БФ “СОС Дитячі Містечка” Україна. 

Спочатку ми допомогли родині орендувати квартиру, надаючи грошову допомогу на покриття орендної плати, а потім — придбати на Франківщині окремий великий будинок, в якому кожна дитина має власне місце для навчання, ігор та відпочинку. Ось як це було: приблизно рік тому ми дізналися від наших колег з “СОС Дитячі Містечка Швейцарія”, що мешканці невеличкого містечка Валлізеллен, що поблизу Цюриха, хочуть допомогти українським дітям та родинам, що постраждали від війни. Вони зібрали кошти й звернулися до нас. І спільно з нашими швейцарськими колегами було вирішено придбати будинок для дитячого будинку сімейного типу, що перемістився і втратив власний дім. Коли ми сказали Наталії, що обрали та пропонуємо її родині переїхати у їхню нову домівку у Городенці, вона спершу не повірила, а діти стрибали від радості. Це неймовірні відчуття, коли ти повідомляєш родині таку гарну новину! 

Новий дім став не просто дахом над головою. Сімʼя отримала шанс на створення справжнього сімейного затишку для кожної дитини. У кожного тепер є свій куточок, окремі затишні кімнати. Адже це так важливо для дітей — мати свій простір.

У виборі меблів і техніки брали участь абсолютно всі члени родини. Але особливо важливим для них був великий овальний стіл для родинних обідів — щоб знайшлося місце для кожного. І, звичайно, відчуття надійності, яке так необхідне дітям, особливо тим, хто пережив травму втрати дому. Тому коли діти тепер питають «Це наш дім?», Наталія з упевненістю відповідає, що це дійсно їхній дім, і звідси вони вже нікуди не поїдуть.

Поради для тих, хто хоче створити ДБСТ

Для тих, хто тільки починає свій шлях до створення ДБСТ, історія Дмитрієвих — це реальний приклад того, як долаються будь-які труднощі. І якщо ви надихнулися історією Дмитрієвих і вже почали розмірковувати про створення власного дитячого будинку сімейного типу, для вас подружжя має кілька порад:

• Будьте готові до викликів. Це нелегкий шлях, але він того вартий.
• Не бійтеся просити про допомогу у друзів, родичів, організацій.
• Пам’ятайте про самопіклування. Щоб дбати про інших, треба спочатку подбати про себе.
• Будьте гнучкими. Кожна дитина унікальна, тому будьте готові адаптуватися.
• Зосередьтеся на любові. В кінці важкого робочого дня саме любов робить дім справжнім домом.

У кожної дитини є право на щасливе дитинство, навіть якщо воно почалося з трагедії. Кожна дитина заслуговує на любов і турботу, особливо коли в країні йде війна. І якщо ви готові відкрити своє серце та дім для тих, хто цього потребує, ваші зусилля стануть найкращим подарунком для цих дітей — шансом на нове, щасливе майбутнє, яке вони так потребують. 

Автор колонки: Алла Котляр, менеджерка у соціальній сфері по Івано-Франківській області МБО «БФ «СОС Дитячі Містечка» Україна.