«Я ніколи серйозно не займався графікою, навіть не уявляв собі, що зможу робити якісь ілюстрації. Зі страхом я взявся читати. Вірші захопили мене, відкрився цілий світ цікавих образів, про які я й не думав ніколи. Усе так збуджувало мою уяву, що я вже не міг не думати про композиції. Ще на прощання Іван попросив зробити йому екслібрис і показав, який йому зробили Галина Севрук. Отож, набравшись натхнення, восени 1969 року я закінчив сім ліноритів. Так я став графіком». Це уривок зі спогадів українського художника Богдана Сороки, виставка якого нещодавно відкрилася в Івано-Франківську.

Саме з цих робіт у збірці поезій Ігоря Калинця «Відчинення вертепу» почалося моє ближче знайомство з графіком Сорокою. Але це було інше знайомство, тому що присутність ілюстрацій у художній книзі завжди є вторинною. Так, вони доповнюють, дають додаткові відчуття, але первинним завжди буде текст. Коли ж ти ці роботи бачиш окремо, то й відчуття інші, адже сила поетичного тексту вже не перешкоджає відчути силу графічних робіт. Трохи згодом було і більше знайомство з його біографією, долею його батьків, учасниками українського руху опору, в’язнями радянських таборів.

Роман Яців про роботи Богдана Сороки відгукнувся так: «Сила його таланту розкрилася в оригінальній, віртуозній, пластичній мові, внутрішньо злагодженій режисурі символічних дійств та щедротах інтонаційної палітри при репрезентації свого питомого ліричного світогляду». Саме майстерна режисура і вміння гармонійно поєднати емоцію, людину та дію, доречно та доцільно вписати предмети робить графіку цього художника особливою.  

У його манері вдало поєднуються міфічне, фольклорне та християнське начала, як в окремих роботах, що разом творять дивовижний український світ, чи в одній, як-от у «Великодні», де є щось і від традиційного орнаментального писанкарства, і від християнської символіки, і від фольклорного ритуалізованого дійства. І хай його творчість хронологічно більше пов’язана з  мистецтвом шістдесятників, а згодом з постмодерною естетикою, мені вона більше асоціативна саме з авангардизмом, зокрема театральними роботами Анатоля Петрицького. Але це лиш мої асоціації, і звісно ж, вони стосуються лиш окремих циклів (наприклад, «Музиканти», «Козацькі строї»).

Роботи Богдана Сороки – це спроба реанімувати нашу історичну пам’ять, що знаходить своє відображення у представлених на виставці кольорових ліноритах «Старшина», «Гетьмани», «Козацьке військо», «Полковники», «Козацькі пані», «Гетьманські пані». Переосмислення фольклорних традицій присутнє у «Фольклорних мотивах», «Купальських забавах», вертепній серії. І ти не просто дивишся на них, ти їх чуєш. Це і є магія – народження звуків у кольорах. Повернення до української міфології – в однойменному циклі, про який сам художник сказав: «Отже, я зробив своїх богів як переспіви минулих часів, богів, які були добрі, яких не боялися і на яких можна було насваритися, якщо вони щось зробили не так». І замислюєшся вкотре про те, як багато нам ще треба відновлювати та реанімовувати. І відреставровувати, немов забуті церкви. Вони у графіці Сороки – це окрема сторінка, окреме звучання чорного та білого, де чорний колір навдивовижу чистий.

«Страсті Христові» – цикл, що по-особливому вражає сучасним звучанням однієї з найбільших християнських драм. У ньому вже немає авангардного Сороки, незважаючи на те, що прив’язкою до сучасної доби він є дотичним до «Хресних доріг» Осипа Сорохтея 30-х років, а є Сорока постмодерний з іронією та гротеском, коли йдеться про натовп, що так затято та радісно розпинає Спасителя. Натовп великий і багатоликий, натовп потворний та бридкий, але передусім ти бачиш Христа, згодом контраст між тим, хто на хресті і тим, хто під ним, а вже згодом натовп з тими ж самим криками, що і колись. Це ще одна особливість митця – вміти показати і сказати про те, що направду є важливим.

Для мене однією із пам’ятних є серія «Музиканти», яка десь більше і не про музикантів, а про музику міста і про те, як вона вміє наповнювати і серця, і вулиці, і виставкову залу. Розгортається ціле театралізоване дійство з людьми і не про людей, як і на різних «Вертепах», де є вдосталь місця всім і щоб відіграти свою роль, і щоби бути побаченим-почутим, хай і схованим за різноманітними масками. І відчиняється вертеп, не зовсім ляльковий, часто іронічний з гротескністю форм та ліній…

Графіка Богдана Сороки – це не лише про мистецтво, а й про незламність, стійкість, український аристократизм і вміння бути поміж серйозним та гротесковим, ліричним та іронічним. Зрештою, так, як воно і буває у житті.

Ольга ДЕРКАЧОВА