Івано-франківський художник, музикант і дизайнер Ярема Стецик – надзвичайно креативний і різносторонній митець. Організатор фестивалю «Вгору серця», один із засновників культової «Перкалаби», керівник головного хору глухонімих «Як умієм, так і пієм» на фестивалі «АртПоле».

За що б не брався Ярема, все виходить яскравим, небуденним і радісним. Сам про себе він говорить так: «Я художник з Франківська, співчуваю (співстворюю) багатьом франківським мистецько-соціальним проектам. Створюю багато нового, стараюсь мати співавторів».

Останній проект Яреми – унікальна формація «Пенсія».

«Галицький кореспондент» поговорив з митцем.

– Твій останній музичний проект, як на мене, досить феноменальне явище. Що наштовхнуло на цю ідею, як ти прийшов від просто відомого музиканта до, можна сказати, Вчителя, Гуру?

Може, і так, але всі попередні проекти, як на мене, теж мегакруті. Вони один другого викохували. Я не був просто відомим музикантом – я ріс у доброму лісі серед цікавих людей. Я б і далі так ріс, але… мабуть, ще буду в тому лісі. Не розрізняю себе тоді і зараз. Це, що зараз, – роблю те, що неможливо не робити.

– Екзюпері сказав колись, що «ми відповідальні за того, кого ми приручили». Ти усвідомлюєш свою відповідальність перед тією масою людей, якими ти керуєш під час акцій «Пенсії»? Що для тебе є ця відповідальність і як ти з нею справляєшся?

Якщо ти встиг кайфонути, то радуйся, але задача, скоріше, на тому, хто кайфонув, а не на мені. Я відмазуюсь тим, що ми щоразу інші, по-любому неповторні. А задача – передати емоцію-кайф в інші галузі: сім’ю, роботу, таксисту, офіціанту, подякувати Богу.

Я зараз не формую в собі відповідальності за «Пенсію». Навпаки, я чую відповідальність за те, що в моменти моїх роздумів у різних станах я бачив кайфарі, які мутили інші люди, тримаючи мене на світі. Тому, крім особистого щастя, це ще й подяка за мистецькі емоції братів по розуму.

Сеанс «Пенсії» щоразу закінчується, як закінчується відпустка чи життя. Ми не маємо жалю чи відповідальності. Якщо будуть негативні або депресивні результати сеансів, то, звичайно, перейдемо у підпілля.

Кожен мій день сформований на чудесах. На їх впізнаваності і їх фіксації. Напевно, найбільше, що я можу вдіяти, – це фіксувати те, що я б не зміг сам замутити. Щодня це близько десятка чудес. Це майже постійна молитва, це якийсь відкритий космос.

«Пенсія» – це теж несвідоме чудо, яке просто створене, щоби я бавився собі далі. Чекаю, звичайно, зворотних піднесень-реакцій, але скоріше як спостерігач. Одна продюсерка колись казала: «Треба зробити все, щоб добро не пропало». У мене щось схоже. Я майже нічого не роблю. Задача – не стримати, якщо воно само прьот.

– Чим ти керуєшся при виборі пісень для «Пенсії»?

Якщо ти пам’ятаєш мої музпроекти (ті, що відомі) «Дрозофілія», «Стратегічні Сперматозоїди», «Перкалаба», «Перкалабські Придатки», то можеш у них бачити класні пісні, але і класні переспіви. У всіх цих проектах. Бо коли тобі йдеться чи спиться і формуються в голові нотки і фрази, крики чи шепіт, ти не можеш з ними попрощатись, ти просто мусиш їх зо сто-тисячу разів виспівати-кайфонути біля вогню, в під’їзді, на дні народження. Якщо ні, то хоч на «Пенсії».

Аранжування – це моя слабкість. Я в ній знаходжу сенс, навіть якщо пісня не супер. Деколи торкають положення нот чи ритми – і це може бути сильніше за пісню (наприклад, «Парайра» як мікрофрагмент перкалабської «Тещі»).

Вибір пісень – це тільки те, що пре. Якщо хоч трохи не пре – то береш те, що пре. «Пенсія» – це лінь. Ніяких рухів у пошук. Тільки те, що пре. Знайдемо більше там, де пре. Навіть якщо це буде одна пісня на все життя.

– Зараз «Пенсія», крім народного хору, ще й збагатилася музикантами групи. Є плани розвивати саме групу?

Розвивати групу можна, але не у форматі «Пенсії». Тут – кайф з того, що, не проводячи репетицій, на людях мусиш знайти спільну мову з інструментом, з друзями, з бубном. Очі при цьому видають, що ти часто здивований перебігом подій, але також видають щастя, коли ти попадаєш в тємку і не псуєш. Всьо множиться на мільйон тоді.

Краще розвивати людські стосунки, щоби людина приходила до тебе як до друга і не боялась нічого. Люди – це дуже цінна жилка. А репетиції в «Пенсії» – це я вперше стикнувся з таким – не завжди в плюс.

– Жартують, що «Пенсія» у своїх групових проявах дещо нагадує секту. Як би ти класифікував цю секту?

Є щось таке. Але ми навіть не досягнули рівня ранкової зарядки в початковій школі. Тому виходить – всьо секта. Я сам по собі маю такі мікромедитативні практики, але не тільки на «Пенсії», а й у розмові з тобою. Бог дав мені «Пенсію», щоб я міг співати. Разом веселіше. Я за це дякую кожному прихожанину.

Секта – це, мабуть, не таке. «Пенсія», звичайно, присутня в моїй особистій дорозі до Бога. Якщо воно переплітається ще з чиєюсь дорогою, то я радий. Показує досвід, що далі нот і миттєвих вібрацій секта не росте. Тому це, скоріше, не секта, а гра в больницю.

– Що ти робиш, аби люди тобі довіряли?

Насправді тих, хто не довіряє, в десятки разів більше. Люди бояться навіть підійти. А не те, що віддатись собі і пісні. Та й в інших моїх діяннях тих, хто довіряє, я маю на золотому рахунку. Більшість мали на увазі (сміється).

Я нічого не роблю для зміцнення довіри. Довіра під час «Пенсії» – це метода, яка виросла ще з часів мого фінішу в «Перкалабі» (2007, євротур). Потім вона трансформувалася в «Як умієм оркестра», «Придатки»… Зараз все те саме, тільки без репетицій.

– Під час останнього спектаклю «Пенсії» я не бачив твоїх дітей, вони не беруть участі в акціях?

Дякую за спостережливість. Вони виросли. Був Захар і Наталя. Софія – ще не проти була б – поїхала в гості до подруги. Настя була збоку – і це вже круто для мене. Юрко приніс комбік. Це, мабуть, природно. Хоча я б хотів якогось такого собі сімейного свята. Був мій тато. Подарував чічки – і це кайф. А дітям, напевне, прийшов час ставати собою.

– Ти знаходиш спільну мову з дуже великою кількістю дуже різних людей в «Пенсії». А як вдається ладити з власними дітьми, адже є і перехідний вік,  і відома проблема «батьки і діти»? Що в них викликає твоє незадоволення, а чому ти радієш?

Рівно як і всюди. «Батьки і діти». Коли мені було 23-25 років, я точно знав, що сказати підлітку 15-19 років на всі теми. А зараз в ролі тата – і говори, шо хош… Крім того – всьо забув. Форми чи фрази тих бесід. Незадоволення – хіба в тому, що ти безсилий. Я був не готовий до цього. Зараз трохи легше. Звик (сміється).

У мене золото, а не діти. Їм з нами (батьками) важко. Нас вони сильно тримають в тонусі. По черзі: одні кризують, інші тішать. Коли бачу, як вони закопують свої таланти, нервуюсь. Але це сильне покоління. Їхня лінь мала би зрушити незрушувані справи.

– Скандали, сварки в «Пенсії» бувають?

До сварок не доходить. Ми дуже необов’язкові. Наприклад, не прийшов на концерт барабанщик – це вагома причина більше його не видіти. А в «Пенсії» не прийшов – нічо, на другий раз, може, прийдеш. Нема надмірних надій один на одного. Все склалось – прийшов. Часто не приходять ключові люди. Це, звичайно, несподівано, але додає дригу. Складні питання типу «мене не чути» я беру на себе. Не чути – та й добре, значить, не заважаєш (сміється). Я диктатор трохи. Хоча, сподіваюсь, тимчасово.

Я не можу згадати сварок. Бувають просто моменти, коли я сам з дружиною приходжу туди, де має бути «Пенсія». Значить, десь у когось в голові відбулась сварка. Це неприємно, але нема з ким сваритись. Ніхто нікому нічого не обіцяв. «Пенсія».

– Ти – людина глибоко релігійна, знаю це. Уявімо, що хтось зі святих отців  висловив би незадоволення «Пенсією» і її акціями. Твоя реакція?

Ну-у-у, я б не сказав, що отці масово в захваті з того, що їхній парафіянин робить навіть на християнських фестивалях, не кажучи вже поза ними. Але у всіх попередніх проектах не було заборони. Навіть коли це стосувалось напрямку публічних стосунків з Богом. У мене з Богом, скоріше, дружба. З отцями – теж. Хоча я сам прошу їх по мірі бачення цензурувати мої видимі рухи. Але ще не було критичних точок. Якісь там зауваження були, але вони, скоріше, світоглядні, тому не обов’язкові до виконання. Якби «Пенсія» штовхала в зло, то мені було б достатньо рекомендації припинити цю діяльність, і я б припинив.

– Яких творчих проявів, крім «Пенсії», очікувати від тебе?

Не маю конкретних очікувань. Є вектори. Я нічого не планую. Або само лізе, або нема.

– Лікуючи людей за допомогою музичної терапії «Пенсії», як лікуєш зло всередині себе? Адже воно в кожному, так чи інакше, в різних дозах є, ніхто не святий.

Вправи «Пенсії» не мають стосунку до боротьби всередині. Після «Пенсії» залишаєшся сам на сам зі своїми цьвочками. Це тимчасове відволікання. Це навіть не завжди молитва. Тим, хто прийшов, не варто мати надмірних надій, що це вилікує від зла. Від зла відводить розмова з Богом. Вона рятує.

«Пенсія» – це терапія, але скоріше фізична профілактика, а не порятунок. Це задоволення потреби викричатися, стати «зіркою», бути в натовпі. Але не рецепт сімейного щастя чи уздоровлення. Це кайф, який торкає деякі жилки.

– Чого ти не любиш? Бо що любиш, видно.

Не люблю… багато чого. Забороняю собі не любити людей. Троха не виходить. Не знаю, що сказати, у всьому щось є.

– Три твої мрії і три найбільших бажання?

Мрію добігти до раю. Мрію, щоб ти добіг до раю. Мрію, щоб наше місто було пішохідне. Мрію, щоб «Пенсія» була всесвітнім проектом. Бажаю щастя собі і близьким. Бажаю дати раду… Не скажу, що це більші чи менші мрії. Виявляється, я ще багато можу мріяти. Наразі всім бажаю щастя!

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ