Культуртрегер Ярослав Монастирський – тернополянин, який вже тривалий час живе у Кракові. «Галицький кореспондент» поговорив з ним про життя українців у Польщі.

– Як ти потрапив у Краків? Я так зрозумів, що ти там вже з сім’єю і надовго, якщо не назавжди…

Ще кілька років тому, укладаючи план розвитку Канадської федеральної корпорації «Ukies corporation», я поставив собі за мету поширити діяльність на Краків – столицю Західної Галичини. Різні бюрократичні процедури затягнули момент відкриття філії корпорації в Польщі, але я скористався цим часом щоб налагодити зв’язки, знайти тут друзів та однодумців. Щорічно, а то й кілька разів на рік приїжджаючи в Краків (з Тернополя), пізнавав це місто і переконувався у правильності свого вибору. Попри те, що «у Вавелі б’ється серце Польщі», це, насамперед, галицьке місто! Звісно, воно не таке розвинуте, як Відень, але рідне, зрозуміле…

На початку літа, маючи на руках всі необхідні документи та кошти на відкриття філії, я переїхав з Тернополя у Краків. Протягом місяця залагодив конечні питання, винайняв квартиру в найкращому для життя районі міста і перевіз сім’ю – дружину Віру та дочку Еву. Власне, донька стимулювала до пришвидшення неминучого. Еві – 5 років. Останніх два з половиною роки вона відвідували приватну школу Монтессорі «Мурашник» у Тернополі. У результаті, на сьогодні вона вміє читати і писати кирилицею і латиницею, знає ази арифметики й англійської мови, чудово малює (і навіть заробляє цим), є дуже самостійною та вихованою дівчинкою.

В Україні є приватні дошкільні заклади – і це добре. Також в Україні є приватні вузи – і це також добре. Є можливість отримати чудову дошкільну і вищу освіту (в тім же Українському Католицькому Університеті), але  середня школа – це жах! Я дуже боявся того, що могла б дати (чи відібрати) середня школа в Україні моїй доньці, тому змушений був діяти.

Нині Ева ходить до «зерувки» в Кракові. Рівень вимог тут невеликий, більша увага зосереджена на соціалізації. Тож, допоки триватиме адаптаційний період, Ева буде відвідувати школу «подставову», опісля будемо переглядати вибір школи. Плануємо залишатися в Кракові до того часу, допоки Ева навчатиметься в молодших класах. Сподіваюсь, на час її навчання в середніх класах змінити мовне середовище. Це буде Дублін – столиця англомовної країни з ідеальним авіасполученням та низьким корпоративним податком (13,5%). На час навчання у вищих класах школи, як пан Біг буде добрим, постараємось переїхати в німецькомовний Відень. Знання мов (української, польської, англійської, німецької та інших), незалежно від обраного фаху, безумовно, стануть у пригоді в майбутньому, гарантуватимуть ширше коло знайомств, ширший світогляд, кращу заробітну платню…

Однак, на часі, живучи в Кракові, маючи замельдування, «песель», фірму, залишаємося галичанами і тернополянами. І це неспростовне! Забуття власного єства – це гріх і бздурство. Люди, які вчинили подібне, ніколи не зможуть досягти справжнього успіху та не заслуговують поваги. Те ж і в природі – рослинка без коріння всохне. А кому потрібна суха трава, окрім як худобині або на розпал?

– Як живеться українцям у Польщі? Яке ставлення з боку поляків? Якщо бувають побутові конфлікти на міжнаціональному ґрунті, то в чому їх суть?

Щодо всіх українців та поляків стверджувати, звісно, не можу. Можу поділитись власним досвідом. Завжди намагався оточити себе гарними (насамперед, зсередини) людьми, незалежно від національної приналежності. Мені траплялися лише хороші люди. Звісно, у стосунках з поляками я маю велику перевагу перед мешканцями «Великої України» – знання мови, спільність звичаїв, світогляду. Як каже один мій тутешній приятель Шимон, «штириста років сексу просто так не минають – ніхто з поляків не може бути певним, що в нього не домінує відсоток русинської крови, аж поки не зробить аналіз ДНК».

Більша проблема в самих українцях у Польщі. Їм бракує єдності, довіри та конструктиву. Вони бояться і через страх роблять боляче собі та наражаються на відповідне ставлення. Це насаджений «комуною» (так тут називають совітів) страх. Для прикладу, численна «тусовка» українських громадян у Кракові, які живуть тут на стало або мають «карти побиту», тривалий час не виявляла ознак життя. Люди збиралися, звісно, на свята, і… розходились. Ніде правди діти, натуральною мовою спілкування більшості українських громадян є російська, і ця двомовність гальмувала будь-який поступ.

Нещодавно серед загалу «обивателів» (громадян) України в Кракові виокремилась група україномовних. Звичайно, це мешканці Західної України. Але, що цікаво і знаково, раптом виявилось, що в цих людей є спільного більше, ніж мова, їхні інтереси теж виявилися подібні. А відтак почали з’являтись ініціативи щодо спільного проведення вільного часу, тематичні зустрічі. Сподіваюсь, мені вдасться пришвидшити і посилити цей процес. Зокрема, в жовтні корпорація організовує гастролі україномовних музик з Тернополя і Львова – гуртів «Неймлес», «Тік ту», «Оленки». У листопаді – літературне турне визнаних майстрів слова Василя Махна, Тараса Прохаська, Надійки Гербіш… Певен, коли тутешня громада самоорганізується належним чином, це посилить повагу до її членів. Сила ідентифікації є потужною. Достатньо при знайомстві з поляком сказати: «Єстем з Галіц’ї Всходнєй», як усі питання закінчуються та починається діалог рівних.

Тому жодних конфліктів на міжнаціональному ґрунті в Польщі у мене не виникало. На відміну від України, де державна політика та зомбі-вірус перетворюють іноді притомних людей на нелюдей. У Польщі я ще не нажив жодного ворога, але нажив когорту справжніх друзів. Найпершими серед них є, безумовно, родина Пйотровскі з Підкарпаття (засновники та організатори фестивалю «Фольковіско» та агротуристики на хуторі «Гораєць»), з якими мав неодноразовий досвід вдалої співпраці. Тож нам, нашій сім’ї, живеться в Кракові дуже комфортно. Зрештою, Краків є «воротами» до Європи для галичан. Тож дуже часто наші друзі з Тернополя та інших міст відвідують нас. Це допомагає втримати зв’язок з культурним «материком».

Якщо ж діагностувати, що саме заважає кращим стосункам між новоприбулими та місцевими, це, звісно ж, гіпертрофоване українською реальністю націоналістичне світосприйняття, «бандерівщина» – і це зрозуміло. Шкода, що новітня Україна обрала собі саме цього чоловіка «на прапор». Адже, попри героїчний спротив «комуні», в історії УПА є й темні плями, надто багато питань і до Бандери. Зізнаюсь, я теж не є його шанувальником (хоча і не поляк): стратегія та ціль, обрана ним, призвели до величезних втрат серед галичан. УПА – не УСС, не армія освічених людей. УПА була армією скалічених війною молодиків, часто без базової освіти. Такими людьми легко маніпулювати. Власне, з того часу нічого не змінилося. Після чергової революції, Революції гідності, українці делегували владу тому, кому делегували… І поляків таке лякає. Тому простежується певний дуалізм у взаєминах.

Попри це, в мене особисто жодних конфліктів з «хомо сапіенс» польської національності не виникало. Польща та Краків завжди були привітні, на всіх рівнях – від пересічних громадян до європослів чи послів, які завжди відгукувались на прохання про допомогу при отриманні віз учасниками культурних акцій, організованих корпорацією, та урядовців, які з розумінням ставились до всіх питань, що виникали у роботі, і щиро допомагали в їх вирішенні. Поляки дуже щирі та свободолюбні. У цьому вони можуть дати фору не лише східним, але й західним сусідам.

– Поради для українців, які приїхали в Польщу ненадовго, і для тих, хто надовго? Якісь культуральні секрети, застороги, що є для нас невідомими табу? Як швидше і безболісно адаптуватись?

Найперше, слід усвідомлювати, чого хочеш, вчитися планувати, жити не «сьогодні на завтра», як до того примушують в Україні, але мати дальшу стратегію. Ще до переїзду – визначитись з місцем проживання, зайнятістю, побутовими питаннями. Не слід соромитись питати в інших поради, це дозволить зекономити час і кошти. Звісно, потрібно пізнати традиції, звички, мову. Для цього в наш час є помічний вуйко Ґугл, але аналогові книжки, звісно, кращі.

Потрібно навчитися робити усвідомлений вибір – від мобільного оператора до регулярних закупів. А головне, не боятись робити те, що дійсно хочеш чи хотів протягом всього життя, займатись улюбленою справою. Приповідки про те, що, мовляв, «позбираю півроку-рік трускавки, гриби чи якусь траву і так проживу, а далі відкладу, куплю здоровезну машину і заживу!», – це самообман і совітська рецесія мозку.

Слід брати на себе відповідальність і не боятись незнаного, але пам’ятати себе! Поважати батьків, себе й інших, а інші поважатимуть тебе і будеш довго жити на землі. Зрештою, як полюбляє говорити співдиректор «Ukies corporation», вроджений громадянин Канади з галицьким корінням, Віктор: «Усі люди в усьому світі однакові, усі без винятку, в усіх країнах світу». То варто просто бути людиною!

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ