Коли йде мова про геніїв нашого народу, зазвичай йдеться про їх тяжку долю, переслідування та страждання. Достатньо згадати Тараса Шевченка, Лесю Українку, Леся Курбаса, Івана Багряного – їх життю заздрити не варто. Але для нас ці історії звичні з дитинства і сприймаються вже навіть буденно, і попри трагічність, вони далекі від нашого сьогодення, тому не сприймаються гостро. 

Сьогодні, 6 січня, день народження людини, чия історія трагічна та моторшна. Знаєте чому? А тому, що варто лише усвідомити: 1985 рік – декілька років до незалежності, хтось з нас тільки народився, хтось вже народив своїх дітей, це був час, коли прагнули до розвитку. А поруч з нами відбувалося дещо немислиме. Людину засудили та ув’язнили за талант і принциповість. 

Василь Стус – видатний український письменник, у якого забрали право на нормальне життя, більше того у нього забрали і життя. І за що? За бажання вивчати і розвивати власну культуру. За любов до рідної землі, традицій та мови. Давайте тепер спробуємо сказати, що тоді в радянські часи було краще… Або ще краще познайомтесь з біографією Василя Стуса і скажіть: мова не має значення… Але чомусь за неї вбивали?

Його поезії – не лише глибокі та чуттєві, в яких закодовано безліч сенсів. Вони неймовірні своїми формами, ритмами та римами, зіткані ніби гобелен, замислуваті рядки, складна подача – а в цілому прекрасна картина. 

Василь Стус опанував мову, став її майстром, для нього “слово” дійсно стало інструментом, який він міг використовувати як того захоче. Його майстерність помітили. Та не дали визнати. Письменник мав шанс бути Нобелівським лауреатом, але через заборони та тиск влади не став, не дожив.

У нашої нації знову забрали не тільки можливість проявити себе, а й людину, яка мала стати орієнтиром для людей. Василь Стус попри те, що дійсно геній поезії, він особлива людина, мужня, сильна і вкрай моральна. Його світосприйняття та погляди – можливо важливіші за поезію.

Нижче можна буде прочитати цитати не лише з його творів, а й з листів до рідних із заслання. І ці його особисті роздуми можливо цінніші, за його стійкість, за національну свідомість і величезний талант. Тобто це не лише приклад героя-письменника, який плекав українську мову, а й мав дар бачити глибше за інших та переносити почуття в рядки.

Це звичайна людина, яка мала батьків та друзів, кохану жінку, найдорожчого сина. Чоловік, який прагнув виховати свою дитину, стати їй опорою та наставником. В його листах до дружини і сина ми читаємо багато роздумів про сенс життя, поради та настанови. 

Василь Стус багато не встиг та не зміг у своєму житті. Він написав би ще багато шедеврів, добивався б, щоб країна розвивалася, щоб про нашу культуру знали в кожному куточку світу. Так і хочеться сказати не судилося, але по правді, те що автор встиг написати і дати світові це вже неймовірні речі, які дозволяють замислитися, насолодитися та здивуватися. Те що ми маємо – це маленька частка від того світла письменника, яке в ньому горіло. 

Прочитайте ці уривки, побачте їх глибину, а потім підіть і познайомтеся з ранніми збірками автора ”Зимові дерева” та “Час творчості”, де він кокетливий, грайливий, серйозний та сміливий. З віршами де він говорить про мистецтво, красу природи, про мову та Україну. Почитайте збірку “Палімпсести”, в якій захована душа письменника.

 

Як добре, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верст.

“Як добре, що смерті не боюсь я”, зі збірки “Палімпсести”

 

О земле втрачена, явися

бодай у зболеному сні,

і лазурово простелися,

і душу порятуй мені.

“О земле втрачена, явися”, зі збірки “Палімпсести”

 

Мати сина виглядатиме,

а не діжде — буде плакати.

Будуть сипати сухі сніги,

будуть ще й дощі періщити,

посмурніють вірні вороги,

а зрадливі друзі — тішитись…

“Б’ється серце, як пташа німе”, зі збірки “Палімпсести”

 

О Боже мій! Така мені печаль

і самота моя — така безмежна.

Нема — вітчизни. Око обережно

обмацує дорогу між проваль.

Ото мій шлях. Повернення. Чи — не.

Ото мій шлях. Світ за очі — єдине.

Пробач мені, дружино, вибач, сину,

і матере — не проклени мене.

“О Боже мій! Така мені печаль”, зі збірки “Палімпсести”

 

Довкола мене — цвинтар душ

на білім цвинтарі народу.

Пливу в сльозах. Шукаю броду.

“Довкола мене — цвинтар душ”,  зі збірки “Палімпсести”

 

Ми розминулися з життям.

Не тим, напевно, брались шляхом,

заприязнилися із жахом

під буряних віків виттям.

“Довкола мене — цвинтар душ”, зі збірки “Палімпсести”

 

Як тихо на землі! Як тихо!

І як нестерпно — без небес!

Пантрує нас за лихом лихо,

щоб і не вмер і не воскрес.

“Як тихо на землі! Як тихо!”, зі збірки “Палімпсести” 

 

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,

сталить твій дух — тож і терпи, терпи.

Ніхто тебе з недолі не врятує,

ніхто не зіб’є з власної тропи.

“Терпи, терпи — терпець тебе шліфує”, зі збірки “Палімпсести” 

 

Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,

той, що обрав тебе навіки вік.

“Терпи, терпи — терпець тебе шліфує”, зі збірки “Палімпсести” 

 

Лиш мати вміє жити,
Аби світитися, немов зоря.

“Мені зоря сіяла нині вранці”, зі збірки “Час творчості” 

 

Моя Україна забула

Сміятись. Вона гомонить.

Моя Україна не вщухла

Од прагнення жить.

Моя Україна не знає

Веселих світань.

Моя Україна палає

У мить догорянь.

“Моя Україна забула сміятись”

 

А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі.

Наш дуб предковічний убрався сухим порохном.

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,

мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.

Куріє руїна, кривавим збігає потоком,

а сонце татарське стожальне разить наповал.

“За літописом Самовидця”, зі збірки “Палімпсести”

 

Наснилося, з розлуки наверзлося,

з морозу склякло, з туги — аж лящить.

Над Прип’яттю світання зайнялося —

і син біжить, як горлом кров біжить.

“Наснилося, з розлуки наверзлося”, зі збірки “Палімпсести”

 

За вікном гуркотять літаки,

ніби відьми — на шабаш.

Понад дахами,

понад затихлими,

понад притахлим Києвом — гуркотять.

“Безсонної ночі”, зі збірки “Зимові дерева”

 

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

У білій стужі сонце України.

А ти шукай — червону тінь калини

на чорних водах — тінь її шукай,

“Пам’яті А.Г.”, зі збірки “Веселий цвинтар”

 

Верни до мене, пам’яте моя,

нехай на серце ляже ваготою

моя земля з рахманною журбою.

“Верни до мене, пам’яте моя”, зі збірки “Палімпсести”

 

“Зле жити без ідеалів, але не менше зле — з ідеалами. Втім, уточнити сенс слова “жити“ я б не наважився: у мої 46 років воно таке ж таємниче, як і в Твої. Роки пішли тільки на те, щоб сказати: і не це, і не це, і не це”.

“Листи до сина”

 

“Мені подобаються люди, що, як кажуть, “пруть буром“, тобто, мають свій норов. Ці люди — нещасливі в житті, зазнають усіляких страждань (щасливі — здебільшого безхребетні, ті, що, як покірне телятко, дві матки ссуть). У житті доводиться обирати: або цікаву муку або нецікаве щастя. Більшість, звичайно, обирає щастя, хай і нецікаве (точніше: вони воліють цікавого щастя, але здобувають украй нецікаве)”.

“Листи до сина”

 

Так само — дбай про своїх друзів. Вони повинні бути чисті, добрі. Інших друзів — не треба. А добрі друзі допомагають рости і ставати кращим…

“Листи до сина”

 

Любов — то, може, єдина справжня квітка, подарована людині Богом. Тільки в любові людина розумна. І навіть: що більше, дужче любиш — то розумнішаєш. Інших квіток, кращих за цю, квітку любові, я не знаю.

“Листи до сина”

 

Не знаю, чи є в Тебе дівчина. Коли є (чи — коли буде) — намагайся, щоб вона була вища за Тебе. Тобто, щоб Ти дотягався до неї, а не опускався. Коли ж вона надто земна, то вигадай її — небесною, і вона стане небесніти. Але краще, щоб у неї було і землі, і неба. Дівчина має надати Тобі змогу — кращати, а не гіршати.

“Листи до сина”

 

“Не знаю, чи Ти повторював ці слова, чи, може, тільки допоминаєшся: життя — це праця, любов, футбол, боротьба, щастя, мандри, навчання і т. д. Стверджуєш, щоб завтра засумніватися: воно — не тільки праця, любов, футбол і т. д. Людина існує не пізнанням (хоч — і пізнанням), не працею (хоч — і працею), не любов’ю (хоч — і нею). Людина живе, щоб жити. Дуже неокреслено, але окресленіше не сказав ще ніхто.”

“Листи до сина”

 

“Людина — це обов’язок, а не титул (народився — і вже людина). Людина — твориться, самонароджується. Власне, хто Ти є поки що? Кавалок глини сирової, пластичної. Бери цей кавалок у обидві жмені і мни — доти, поки з нього не вийде щось тверде, окреслене, перем’яте. Уяви, що Бог, який творить людей, то Ти є сам. Ти є Бог. Отож, як Бог самого себе, мни свою глину в руках, поки не відчуєш під мозолями кремінь. Для цього в Тебе найкращий час — Творися ж!”

“Листи до сина”

 

“Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритись з тим особливим «інтернаціоналізмом», який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не прусси, не полаби, нас — за 40 мільйонів.[…] Зараз я читаю українську мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл… В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й не тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити. Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов’язково — німецьку, французьку, англійську мови, які завгодно, крім рідної”. 

З листа до Андрія Малишка, 1962

 

“Довелося обшукувати свої речі в кімнаті, аби попередити випадок підкидання: рушниці, ножа, порнографічного тексту тощо. Повертаючись увечері з роботи, я не раз заставав зламані двері. Отож, довелося звернутися до прокурора із спецзаявою: якщо в моїх речах буде виявлено зброю, вибухові речовини чи золотий пісок і т. д. — то буде наслідком реалізованої провокації. Доведений до краю, я склав заяву до Верховної Ради СРСР з другою заявою про відмову від громадянства. Це було в кінці 1978 року. У ній я писав, що заборона займатися творчою роботою, постійне приниження моєї людської і національної гідности, стан, за якого я чую себе річчю, державним майном, яке КГБ вписало на своє конто; ситуація, за якої моє почуття українського патріотизму зведено у ранґ державного злочину; національно-культурний погром в Україні — все це змушує мене визнати, що мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся” 

“З таборового зошита”

 

“…За якийсь час з’явилася довга стаття «Друзья и враги Василя Стуса». У ній було згадано все. І те, що я дістаю пакунки з закордону, і що порвав свій профспілковий квиток, довідавшись, що саме профспілки перечать проти надання мені медичної допомоги, і «свідчення» багатьох мешканців рудні. Чимало людей заявило мені потім, що нічого схожого вони не говорили, але свої журналістські обов’язки Супряга, забезпечена бронею КГБ, розуміла по-своєму. «Стус готов грабить и убивать», — свідчила одна медсестра із Транспортного. — «Он похож на фашиста, такой на моих глазах убивал детей», — гнули комедію інші. […]Якраз на цей час приїхала дружина. Газета вплинула на людей. Вони сахалися мене, мов чумного. Я зрозумів, що маніпулювати громадською думкою — дуже легко. Особливо коли громади — нема, отже, у неї нема і своєї думки. […] А в пресі не вщухала буря: десятки читачів обурювалися моєю поведінкою, за звичайною радянською звичкою. Тепер становище моє стало ще драматичніше. Прощаючися з дружиною, я заявив їй: «Відчуваю, що бачитися вдруге доведеться, напевно, в таборі». Вона згодилася з тим, тамуючи сльози. Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину” 

“З таборового зошита”

 

 

Підготувала Галина Чулей