1 липня 1941 року давнє та мультикультурне містечко Кути на Прикарпатті було окуповане румунськими та угорськими військами. На тутешніх євреїв одразу була накладена контрибуція, їх використовували для примусової праці. Згодом сюди депортували групу євреїв із Закарпаття.

У вересні місто перейшло під управління німецької адміністрації. Євреїв обмежили у свободі пересування і змусили носити розпізнавальний знак – білу пов’язку з блакитною зіркою Давида. А наступного року знищили майже усіх…

Коли в роки Другої світової війни розпочався нацистський терор у Кутах, Ользі Фірер, яку місцеві кличуть просто Баб’юкова, було лише 10 років.

Тепер у неї з-під хустки вибиваються срібні пасма, вона їх поправляє худими покрученими пальцями і пригадує акцію винищення єврейської громади, яка до війни складала 80 відсотків місцевого населення. Їй уже 91 рік, а вона все ще продовжує водити туристів на старий єврейський цвинтар.

– Дудьо Фальдгамер був дуже файний. Де зараз живуть Поліщуки, була його хата. Я їм ще й досі не сказала, що його вбили на тім порозі. Він до нас приходив телята брати. Я молилася на нього через ту красу. Такий високий, файний єврей був, – пригадує вона про одного із своїх сусідів.

На столі пані Ольги лежить польський молитовник. Вона читає книжки німецькою, вільно розмовляє польською, цитує вірші російською. Ходить до костелу молитися.

Попри її поважний вік, від жінки струмує енергія, вона спритно ходить по кімнаті, подає мені стілець, вибігає на кухню прикрутити вогонь. Коли прошу зробити знимку, радо погоджується, але перш ніж фотографуватися, підходить до люстерка та знімає хустку – поправляє зачіску. Чітка мова, ясні думки складаються рівненько у неплутані речення. Жаліється лише, що почерк спаскудився зовсім і не може так красиво виводити літери.

В містечку досі залишилися будівлі, які нагадують про давню єврейську громаду.

– Євреї в містечку займалися переважно торгівлею, тримали магазини, – проходячи селом розповідала пані Ольга. – Там, де зараз пошта, був магазин єврея Цукермана. Він любив примовляти: «Ну-ну-ну, не бійся, Цукерман тебе вбере». У нього було всьо: де-лі-ка-те-си. А оця школа, – показує на двоповерхову будівлю, – була єврейською, а там далі – велика синагога. Сюди з Ізраїлю приїжджає молитися рабин. Приходив до мене додому та привозив подарунок з Ізраїлю, щось його не виджу вже…

Заходимо до кімнати в її будинку. На стіні – світлина чорнявого молодика, трохи вицвіла від часу.

– Цей мій тато, – ловить мій погляд пані Ольга. – Закінчив юридичний факультет в Чернівцях. За австрійців декілька місяців працював, а потім прийшли поляки і сказали перейти на польську. На цьому його кар’єра юриста закінчилась. Мусив почати шити, адже дідо був шевцем.

Батько пані Ольги допомагав євреям переховуватися під час тих страшних переслідувань.

– Отак у нас стояла комора, хата, і тички були (спеціально встановлені підпори під квасолю). Вони (євреї) залізли під ті тички. Жінка з дитиною забігла в туалет, мій тато їх прикривав. А місцевий поліцай іде та й кричить татові: «Пильнуй, аби жид не сховався ніде». А в тієї єврейки руки трясуться… Ховалися на сіні, на поді, під тичками душ двадцять, – розповідає бачене в дитинстві жінка.

– Було страшно? – перепитую, і вона починає плакати.

– Дітей вбивали. Везуть – лише ніжки виглядають. Це було найстрашніше. Ми боялися виходити з хати. За пів року їх всіх знищили.

Після встановлення радянської влади сім’ю пані Ольги через політичні мотиви вивезли на Урал, потім – у Караганду та Якутію. Тато вмер дорогою, захворівши на тиф. Везли їх у вантажних вагонах. Працювали на шахтах, в лісі, просівали уран, видобували золото. Повернулася Ольга через 10 років. Вже як пані Фірер.

З іншого кутка кімнати на мене дивиться ще одна світлина. На фото – молода пара.

– Мій чоловік, німець. Познайомилися під час заслання. Він був військовополоненим. Мене тут ніхто не кличе по чоловікові – Фірер, бо їм тяжко вимовити, – зазначає жінка. –  Кажуть просто «пані Баб’юкова».

З чоловіком Ольга повернулася в рідні Кути. Тут у них народилося двоє дітей. По-німецьки між собою старалися на людях не говорити, бо дітей дразнили «фріцами». Помер він у 1991 році, проживши у Кутах до кінця життя.

Ще одна мешканка Кутів, пані Анна, теж достеменно все пам’ятає у своїх 90 років. Покрученими пальцями гладить обдерту кішку. Каже, що кістки їй так покрутило від хвороби – дівчиною ледь не вмерла від тифу.

Вона теж має страшні дитячі спогади. У пам’яті закарбувалася маленька дівчинка- єврейка, яку хотіли всиновити українці.

– На дівчинці був сарафанчик червоний у білі горохи і біла блузочка. Волоссячко кучеряве. Підгодовували ту дитину ми довго тим, що давали нам до школи, а вона нам – «дянкі-дянкі». Потім виявилося, що це було дитя лікарів з Косова, які напилися отрути, але дівчинка вижила. Дівчинку хотіла вихрестити та вдочерити одна сім’я, яка не мала своїх дітей. Але в гестапо відмовили, сказали: «юдіш»… Коли вона побачила двох поліцаїв, то витягла мішок і накрила собі головку. Він підійшов, мішок вирвав і до чола приставив дуло… Як ми тоді плакали… Скрізь були діти вбиті, я пам’ятаю то все.

– А українці прикривали євреїв? – цікавлюся.

– Боялися, бо за це німці розстрілювали. Але була одна сім’я, яка наважилася, вона переховувала цілу єврейську сім’ю за дверима, завішеними килимом. Килим підпирали шафою. Коли прийшли німці і відсунули його – євреї в цей час обідали за столом вкраденою сусідською куркою. Ту сім’ю забрали і повели в Косів, де вони самі собі копали яму.

Пані Анна розповідає моторошні історії, в які не хочеться вірити. Вона досі не може забути, як на її очах помирали люди.

– На ній тоді був зелений светр і чорна спідниця, волосся жовте. Молода єврейка вибігла з одного двору з криками про порятунок, а ми з мамою йшли на базар тоді. Була неділя. Від пострілу поліцая вона відразу не загинула, а лежала і кивала рукою довго на тротуарі. Ніхто її не чіпав. Отак тиждень лежала.

Здавалося, тоді на Кути опустився дух смерті, не бачити і не відчувати її тоді було неможливо.

– Ми дітьми ходили до школи та й бачили, як на єврейський цвинтар трупи звозили. Візок такий великий був, як фіра. Один на одного скидали, велика така гора була, – продовжує пані Анна, ніби розповідає страшну байку своєму праправнуку.

…Біля старого цвинтаря, де сотні мацев похилилися у німій молитві не до неба, а до землі, на галявині стоїть будинок. Саме на цьому подвір’ї німці наказали викопати яму і вистріляти десятки євреїв. Тут вони і поховані. Господарі не чіпають того місця і нічого там не будують. 

Під час акції декому вдалося перебратися на румунську сторону. Переводили їх через річку українці, адже мало хто з євреїв умів плавати. Знаючи про це, бувало, дехто навмисно заводив їх на глибину.

Але місцеве населення здебільшого євреїв рятувало, ризикуючи власним життям. Гуцули, наприклад, переховували дітей у горах. Одна жінка,  ігноруючи німецький закон, наважилася забрати до себе в село єврейську дівчинку, батьків якої цинічно застрелили у власному будинку. Дитина ж сховалася під ліжком. Аби приховати промовисті пишні кучері, дівча одразу постригли наголо.

Людей, які були свідками тих подій, у Кутах залишилося дуже мало. Їх можна перерахувати на пальцях однієї руки. Євреїв, яких у 1935 році в містечку було 3168, сьогодні немає жодного. Лише у Вижниці, каже пані Ольга, живуть лікарі Таудеші, з якими жінка свого часу товаришувала.

«У 1942 році в Кутах репресували – вбили і вивезли в концтабори – понад 2200 євреїв», –  написано на табличці в центрі селища.

На єврейський цвинтар нас проводить директор історико-краєзнавчого музею Євген Німець. Минаємо центральну ратушу, пам’ятник Шевченку, покритий золотою фарбою, вірменський костел. Праворуч вишикувалися старі кам’яниці. Ліворуч розкинулися гори – колись румунська сторона, зараз Буковина.

– Містечко занепадає, коли немає громади. Корінних жителів тут залишилося не більше 15 відсотків, – зауважив Євген Німець.

Цьому цвинтарю вже 400 років. Тут поховані декілька учнів засновника хасидизму Баал-Шем-Това, послідовники якого кожної весни здійснюють паломництво святими для них місцями Буковини та Прикарпаття.

Якщо дивитися на кладовище зверху, кам’яна конструкція схожа на старовинний кромлех, де сонце підсвічує неповторну пластику рельєфів на мацевах. Часові камінь не по зубах, лише щороку опускаються все нижче до землі покриті мохом брили.

Підготувала Олександра ГЕРЦЮК-БАГАЧ