Збройний конфлікт на сході України та анексія Криму поламали життя мільйонів українців. Люди змушені покидати все, над чим працювали багато років, середовище, у якому жили, друзів, рідних – усе, що так любили. У кожного з них своя історія, свій біль, своя правда. І нове життя. Різні долі, які відтворюють суцільну мозаїку тих жорстоких подій, що почалися два роки тому.

За даними офіційних структур в Україні зареєстровано понад 1,7 мільйони внутрішньо переміщених осіб. Хоча фактично їх значно більше. Люди змушені збирати найнеобхідніше та вирушати у різні куточки країни. І жити там, де й навіть не бували раніше.

Море – на гори

Ірина переїхала у село на Прикарпатті майже два роки тому. Разом із донькою жили біля моря поблизу Євпаторії. Та через анексію півострова усе, що так любили, довелося продати і переїхати. Жінка спілкується українською, але коли мова заходить про те, минуле життя, мимоволі переходить на російську.

«У мене батько кримський татарин, мама із Запоріжжя. У 1944 році татар депортували в Казахстан. Тоді відправили не всіх, декого пожаліли. Людей переселили у Запоріжжя, на окраїні міста побудували для них бараки. Неодноразово з батьками відвідувала могилу бабусі у поселенні Старий Крим, тож усе свідоме життя мріяла переїхати на південний берег. Я, як і мої рідні, закохалася у ті прекрасні місця. Батьки  давно померли і не дожили до цього жахіття, що відбувається зараз», – розповідає жінка.

У Крим Ірина з донькою переїхали десять років тому. Придбали земельну ділянку в селі Попівка, море там неймовірної краси. Розпочали будівництво готелю.

Наприкінці 2013-го року розгорнулися події на Майдані. Відтоді почались і суперечки між сусідами, друзями.

«Суспільство розділилося уже в період майдану. Щоразу прірва ставала дедалі більшою. Ситуація загострилася, коли увійшли збройні війська. Ми трималися до останнього, виходили на мітинги, перекривали дороги. Але зрозуміли, що програєм, коли у тієї, іншої частини, з’явилася підтримка з автоматами. Ситуація ускладнювалася, ставало дедалі гірше», – зауважила жінка.

Думка, що необхідно збирати речі та їхати геть з’явилася майже відразу. Зрозуміли, що Україна не відповість війною, але й самі люди молилися, щоб цього не було. Адже як воювати, з чим? Серед населення думки розділилися. Одні підтримували загарбників, інші вболівали за рідну країну. Визначальну роль зіграла зброя, адже мирне населення розуміло, коли до голови приставляють заряджений автомат правда уже немає значення.

«Речі почали вивозити до друзів у Запоріжжя. Відразу виставили на продаж свою власність. Нам пощастило або просто на руку зіграло те, що вчасно знизили ціну. Багато з тих, хто залишився, підтримують Україну, просто не змогли продати майно», – коментує пані Ірина.

Жінку не раз запитували, чому вона обрала західну Україну місцем свого проживання. З гумором пригадує, вдома її називали бандерівкою, тож вирішила підтвердити думку оточуючих. Хоча все відбувалося трохи інакше. Пані Ірина усе життя займалася туристичним бізнесом, тому у 52 роки братися за абсолютно нову справу не наважилася. Карпати саме те місце, де можна продовжити почате у Криму. Доньку, яка тоді уже вийшла заміж і чекала первістка, залишила у Запоріжжі, а сама зібрала найнеобхідніше і поїхала шукати новий дім.

«Купили землю і недобудований будинок, щоб придбати уже готову будівлю коштів не вистачало. Надворі була осінь, жити ми не мали де і донька мала невдовзі народжувати. За два з половиною місяці роботи були завершені. А ще сподобалося мені у Карпатах, люди тут добрі, у нас однаковий погляд на Росію», – зауважила жінка.

Та попри все страшенно хочеться додому, продовжує пані Ірина. Лише нещодавно добудувала свій дім. Пригадує, з якою любов’ю розставляла меблі, вази, посуд. Та прожити в ньому довелося лише п’ять місяців. А ще дуже скучає за морем. В горах дуже красиво, але справжній дім за сотні кілометрів.

Нове життя…

І досі залишається для багатьох невідомим, як звичайні люди із зони АТО влаштовують життя на нових місцях. І що ж залишається там, куди повернутися вже майже неможливо. Свою історію розповіла Еліна Чиріна, дівчина, яка жила біля донецького аеропорту, але була змушена шукати інше для себе життя.

«Боляче, коли ти все життя живеш поряд з людьми у Донецьку, яких ти вважаєш своїми рідними та близькими, кумами, а вони потім кричать на тебе «фашист» та «зрадник», розповідають, мовляв, ти навмисно сидиш десь на Україні та стріляєш по їхніх домівках. Твоя ж оселя ціла, але якщо б ми повернулися глянути на оту оселю, то нас би здали при першій можливості. Люди одразу показують свою сутність у таких ситуаціях. Чи коли якийсь «бравий» ополченець забирає в тебе дім, пристрелює улюбленого пса та закриває без води та їжі сусіда, який просто наглядав за твоїм будинком. Твоя власність уже тобі не належить – на майданчик заганяють вантажний автомобіль УРАЛ, починають виносити твої речі, на які ти дуже важко працювала. Вони виносили навіть банки з консервами, які бабуся закручувала для свої онуків на вогні, адже ні світла, ні газу уже давно не було», – розповідає дівчина.

Еліна пояснює, після такого перестала перейматися життям своїх кривдників. Для неї Донецька більше не існує, не дивлячись на те, що намагалась зробити все для підтримання миру і покращення життя. Батько дівчини свого часу організовував акції Євромайдану в Донецьку, і ледь не загинув на одній з них. На мирні мітинги тоді напускали тітушок з битами, а міліція не реагувала.

«Тоді загинув друг мого батька, а батько ледь-ледь вибрався звідти», – каже Еліна.

Час іде вперед й потрібно якось жити далі, тому їхня сім’я переїхала до Лиману в Донецькій області. Жили спочатку у знайомих, а потім вже й самі.

«Це три кімнати, у яких мама, тато, я, дві сестри, три бабусі, ще й пес. Ми телефонували знайомим з Донецька, а вони нам розповідали, як абсолютно сторонні люди хазяйнують у нас вдома. У батьків була страшна депресія; мама постійно плакала, – ділиться пережитим Еліна. – Ми з малими нікого там не знали, тому більшість часу сиділи вдома та підтримували одне одного у родинному колі. Я навчалась дистанційно, тому від нудьги на стіни лізла. Близькі люди з Донецька також роз’їхались по різних куточках України. Пізніше мали змогу їх навідувати. Так я і побачила Україну і тих, кого називають «бандерівцями». І це чудові люди».

У пошуках мирного неба і…даху над головою

Багатодітна мати Людмила Ганяйло родом із села Новогригорівка поруч із Дебальцевим. Коли її односельці масово втікали до мирних регіонів, жінка залишилася – у неї не було грошей, щоб виїхати. Доводилось пересиджувати стрілянину у підвалі і вдень, і вночі. Коли ж одного дня снаряд влучив в її будинок, жінка разом із сімома неповнолітніми дітьми попрямувала до Львова. На сході ж зашились ще троє дорослих дітей, серед них і донька із ДЦП – переїхати до Львова разом із братом не може, бо під час обстрілів згоріли їхні документи. Саме Дебальцеве з лютого 2015-го контролюється збройними формуваннями «ДНР», повертатись їм нікуди…

«Коли у наш будинок влучив снаряд, то половину будинку було зруйновано, в тому числі і підвал, в якому раніше ми могли хоч заховатись від постійних обстрілів. Було дуже страшно. Дякувати Богу, у лютому 2015-го мене із дітьми вивезли військові. Хлопці організували машину «швидкої», аби все було безпечно. Згодом ми потрапили на Львівщину. Спочатку нас поселили у селі Стрілки Старосамбірського району, щоправда у тісненькій кімнатці. Пізніше нам залишив свій будинок  у селі Великосілля того ж району Львівщини місцевий житель, який пішов на фронт добровольцем. Нам тут комфортно, нарікати нема на що, але вже у травні господар будинку повернеться додому. Ми ж залишимось на вулиці, якщо до цього часу не знайдемо собі даху над головою», – розповідає Людмила Ганяйло.

Каже, що зверталась вже у всі можливі інстанції, втім, ніхто її не чує.

«Я зверталась в адміністрацію Президента України. Мені відповіли, що турбуватись нашим із дітьми домом має районна влада. Але район дуже бідний, запропонувати нам не мають що. Як буде далі боюсь навіть думати. Тутешня влада і люди вже й так багато допомогли нам з дітьми. Як тільки ми сюди переїхали, люди приносили їжу та одяг, всі співпереживали нам, ніхто не осуджував. Загалом ми знайшли спільну мову із місцевими. Найбільшою проблемою є дах над головою», – каже Людмила.

За рік діти адаптувались, але все таки частково відчувають себе чужими, каже Людмила. Деяким з її дітей продовжує снитися війна, дехто перестав розмовляти після пережитого.

«Дітки ходять до школи, буває, що місцеві їх дражнять. Мої не так говорять, адже звикли спілкуватись російською, а зараз суржиком. Син Сашко у третьому класі, має проблеми із читанням, дуже замкнутий, раніше сильно заїкався. Сашко бачив, як у нашу хату влучив снаряд, тоді дуже перелякався, навіть перестав розмовляти. Зараз йому краще. Додому діти не хочуть, хоч і важко переживали переїзд. Кажуть: «Мамо, там війна, стрілянина, а ми хочемо жити спокійно». Часто хворіють, можливо через зміну клімату. Та й стрес після переїзду дався взнаки. Одна з доньок у листопаді 2015-го мала судоми через стреси, ми навіть лежали у Львові в лікарні», – розповідає Людмила.

Багатодітна мама бідкається, що тут, на Львівщині, з нею не всі її діти. Адже ті, що залишились на Донбасі, потребують не меншої підтримки, найбільше хвора на ДЦП донька. Про повернення додому жінка ще не думала. Та й що тут сплануєш, коли на руках ще семеро діток, які тремтять, коли чують про війну.

«Хвора донька потребує ліків, восени я була в неї, привезла те, що змогла. Час від часу прошу знайомих, аби їй купували ліки, згодом віддаю гроші. Родичів у мене нема – я виросла в дитячому будинку. Важко, що сказати?! Але не маю права опускати руки. Сподіваюся, все колись владнається, діти забудуть про стрілянину, перестануть боятися, що повернуться колись туди, де виросли –  до Новогригорівки  без танків та зруйнованих будинків», – каже пані Люда.

Лариса Дідковська, доцент кафедри психології Львівського національного університету ім. І. Франка, психотерапевт:

«Аби якомога швидше і без депресій адаптуватись до нової домівки, переселенцям раджу знайти ті опори, які були частиною їхніх буднів до переїзду. Зокрема, потрібно шукати підтримки серед рідних, нових друзів, тих же переселенців. Особливо важливо якомога швидше працевлаштуватись – тоді й часу не буде, аби бідкатись про якісь незручності, в людини з’явиться можливість створити комфортні умови для життя вже за сотні кілометрів від дому. Не раджу відмовлятись від допомоги фахового психотерапевта. Можна також сходити до церкви. Батькам слід більше спілкуватись із дітьми.

Найважче переїжджати літнім людям, їм важче освоїтись та будувати щось нове на схилі віку. Найлегше молоді, вона гнучка, адаптивна. Що стосується діток, то їм буде комфортно там, де буде зручно їхнім батькам. Раджу залишатись спокійними, врівноваженими насамперед заради дітей, адаптація яких залежатиме виключно від настроїв в сім’ї. Батьки не повинні годувати діток обіцянками про повернення додому, якщо це нереально. Дітям потрібно пояснити спокійно, що справді вже нікуди повертатись, але їхні мама і тато готові зробити все, аби збудувати дім тут».

Ірина Федоляк

Наталія Рябцева

Олена Петришин

Стаття підготована в рамках проекту «Голос місцевих ЗМІ» за підтримки ЄС.