Режисер: Мел Гібсон

Хоч поговірка «Сивина в бороду – біс у ребро» і не була придумана спеціально для Мела Гібсона, проте він може стати її живою ілюстрацією. Володар «Оскара», баламут, дебошир і гомофоб, десятиліття тому Гібсон власноруч угробив кар’єру різкими антисемітськими випадами і скандальним розлученням з Оксаною Григор’євою. Домашні бійки, записані на диктофон погрози, вибиті зуби, судова тяганина і збори анонімних алкоголіків – весь світ спостерігав за деградацією недавньої суперзірки з дивною сумішшю співчуття і зловтіхи. Репутація загального улюбленця тріщала по швах, а кожен другосортний бойовик на зразок «Мачете вбиває» або триквела «Нестримні» лише посилював його імідж голлівудського маргінала. Не допомогло навіть заступництво Роберта Дауні-молодшого, який чи то жартома, чи то серйозно заявив, що четверта «Залізна людина» побачить світ тільки з Гібсоном у режисерському кріслі.

Але не можна по-справжньому насолоджуватися глибиною падіння без мрії про новий злет – мрія, у випадку Мела, саме зараз стала реальністю. Зовсім недавно Гібсон-актор блиснув хуліганською чарівністю у відчайдушному побоїщі «Кровний батько» від творця дилогії «Ворог держави», а Гібсон-режисер вперше з 2006 року вистрілив новою картиною – військовою драмою «З міркувань совісті», яка до блиску очистила його карму і відразу повернула Гібсона до вищої ліги. Теплий прийом на Венеціанському фестивалі і кілька потенційних номінацій на «Оскар» – погодьтеся, вражаючий прорив після тривалої ізоляції.

Спочатку, втім, фільм Гібсона викликає серйозні побоювання, що роки «бунтарства без причини» не пройшли намарне і режисер забув смак, залишки такту і розуміння того, як робиться гарне кіно. Вступний акт про мирне життя сором’язливого юнака Десмонда Досса на початку 1940-х нехитро зліплений з сентиментальних фрагментів, які більше підходять для бульварного романчика, ніж для того Гібсона, якого ми колись знали, любили і дещо побоювалися. Батько Досса (Хьюго Вівінг) сильно пиячить і буянить, мати метушиться, симпатична медсестра кокетує, Ендрю Гарфілд у кожній сцені по-дурному посміхається і незграбно жартує, а люди в залі нервово хихикають – чи на той фільм вони потрапили? Але коли брат Досса добровольцем йде на фронт і Досс вирішує взяти з нього приклад, мелодрама різко згортається, і під оглушливий гуркіт канонади розверзаються пекельні врата. Після нападу Японії на Перл-Харбор Друга світова для мільйона американців перетворилася з віддаленого і досить абстрактного конфлікту в глибоко особисту справу. Ще недавно невиразний образ ворога раптом набув чітких обрисів. Тепер цей ворог не видніє десь на горизонті, а буквально дихає в потилицю, і не зробити все можливе для захисту рідних рубежів стало схожим на зраду. Загальну думку поділяв і Десмонд – за винятком одного факту, навколо якого через ті фатальні півгодини і починає виростати картина Гібсона. Воювати Десмонд прагнув не менше за інших – просто брати в руки гвинтівку навідріз відмовився. Де це чувано: головний герой військової стрічки, нехай і санітар, нікого не вбиває, ні в кого не стріляє і навіть військово-польову підготовку проходити не бажає! Вихований в ідеології адвентистів сьомого дня і, відповідно, переконаний пацифіст, Десмонд не заперечує необхідності чи правомірності війни як такої – він відстоює своє особисте право на непротивлення злу насильством. Це аж ніяк не додає йому балів в очах начальства, а однополчани миттю записують його в ряди слабаків. Але під час битви за Окінаву в 1945 році цей слабак сам витягне з вогню 75 поранених солдатів і потім, незважаючи на ганебний в очах прогресивної громадськості статус пацифіста, буде удостоєний Медалі пошани – найвищої військової нагороди Сполучених Штатів. Випадок сам по собі унікальний – і чудовий шанс не так для демонстрації видовищних спецефектів, як для спостереження за людьми, чиї м’які, желеподібні характери на фронтовій кузні виковуються у непробивну сталь.

Повні відчайдушного героїзму подвиги Досса могли б здатися не менш фантастичними, ніж пригоди персонажів Marvel Comics, якби не були абсолютно реальними. Знайшлося місце навіть для документальних «речових доказів», які відправляють в нокаут маловірів і змушують всіх інших забути, що взагалі-то перед ними тільки художній твір. У зображенні подій новітньої історії коронний гібсонівський натуралізм розцвів з новою силою, забезпечивши контрастний фон гімну небаченої людяності в жерлі вулкана війни. Розірвані снарядами тіла розлітаються на шматки, з розколотих черепів вивалюються мізки, з розпоротих животів – кишки, повітря стрясають крики і стогони, кров бризкає фонтаном, а в камеру б’є струмінь напалму. Але чим темніша ніч навколо, тим яскравіше сяє перший ранковий промінь, і тільки там, де повітря насичене смородом смерті, народжуються найміцніша дружба і справжня мужність. Десь поряд народжується і справжнє кіно, а воскреслий з небуття бунтівний Мел Гібсон, як і раніше, просить бурі.

ФЕЛІНСЬКИЙ