10 травня 1946 р. заступником начальника Снятинського райвідділу МДБ, капітаном Філатовим була виписана постанова про арешт мешканця с. Княже Снятинського району Петра Васильовича Романюка. Матеріали його допитів у Снятині та Коломиї упродовж квітня-вересня 1946 р. розкривають долю дивізійника-упівця.

Оповіддю про боротьбу цього українського повстанця «Галицький кореспондент» спільно з ГО «Поступовий гурт франківців» продовжує проект «Нереабілітована пам’ять», у якому на основі архівних документів розповідає історії галичан, які, виборюючи незалежність України, стали жертвами радянського терору і мають право на належну шану від держави.

Зазначимо, що у травні 1946 р. Петро Романюк був затриманий у схроні з кущовим керівником ОУН “Гроза”, якого вбили. В арсеналі бійців було 2 автомати, 2 гранати, пістолет, 120 патронів.

Згідно з даними кримінальної справи, Петро Романюк народився в 1921 р. у с. Княже в родині селян, яка мала у власності 1 гектар землі. Хлопець мав ще сестру Марійку, родина рано втратила батька, який помер у 1941 р. Петро здобув трикласну освіту. Під час німецької окупації працював у своєму господарстві.

Восени 1943 р. Петро Романюк добровільно пішов у дивізію СС “Галичина” для “збройної боротьби проти радянської влади” і прослужив 10 місяців рядовим. Після Бродівської битви (відбувалася з 13 по 22 липня 1944 р. біля м. Броди Львівської області між 13-м корпусом 4-ї танкової армії Вермахту, до складу якого входила дивізія СС «Галичина», та радянськими військами 1-го Українського фронту) вийшов з оточення в районі м. Рогатин і, як частина дивізійників “Галичини”, вступив в УПА до лав сотні “Вікторія”, “Бея”. У підпіллі мав псевдо Блискавичний, Гора.

Петро Романюк брав участь у боях з радянською армією в с. Корчівка Долинського району, де сотня “Вікторія” була розбита, але йому вдалося не потрапити в полон (15 чи 20 січня 1945 р.). У березні 1945 р. в с. Грабівка Калуського району він приєднався до сотні Бея (один із легендарних сотників, справжнє ім’я – Яворський Казимир-Ярослав Андрійович) і отримав псевдо Гора. У цій сотні він пробув два тижні.

У квітні 1945 р., після того, як сотенний Бей розділив свою сотню на три частини, Петро Романюк пішов у с. Кадобна, де командував Хмель. На початку травня 1945 р. хлопець захворів на тиф. Оскільки сотня Бея вирушила в Дрогобицьку область, його розмістили в госпіталь як бійця Червоної армії, де він лікувався 25 днів.

У вересні 1945 р. хлопець повернувся додому в с. Княже, де зв’язався з підпіллям ОУН, керував станичною організацією ОУН села під псевдо Пєник. Він давав завдання збирати зерно, хліб, гроші, одяг, керував мережею зв’язкових кур’єрів ОУН, утримував склади для УПА із зерном, тютюном, шерстю, спиртом, підтримував зв’язок із станичними сусідніх сіл Драгасимів, Залуччя, Карлове, селами Буковини.

У січні 1946 р. в оселі Калини Гунько за завданням кущового Грози Петро Романюк виступив із промовою, на якій закликав жителів с. Княже надавати допомогу УПА. За його словами, присутніх було багато, але прізвищ селян не пам’ятає. “Амнезія” в Романюка проявилася і щодо питань про інших односельчан, причетних до УПА, про станичного Болехова, про лікаря з госпіталю (був дуже хворим, тому прізвище забув), про прізвище «бандита» Корінь – станичного с. Залуччя. Тобто повстанець гідно вів себе під час допитів енкаведистів.

Під час арешту та обшуку у Петра Романюка було виявлено переписку з кущовим Грозою, загальний господарчий звіт із куща, в якому зазначалась кількість бункерів, продуктів. Окрім документів про господарчі справи, у нього знайдені написані вручну олівцем гімн ОУН “Зродились ми великої години” та вірш, автором якого, можливо, був сам Петро Романюк:

Лютуй, божеволій, тиране,

Ріж на шматки моє тіло.

Пощади просити не стану.

Слізьми не зганьблю своє діло.

Я мук не боюсь твоїх, кате.

Дивись: я сміюсь тобі в вічи.

Коли б міг тричі вмирати,

За край свій умер би і тричі.

Ну що мені муки і болі,

Життя моє власне нікчемне?

Як нарід мій стогне в неволі,

Життя проклина підʼяремне.

Чи власне життя чогось варте,

Як бачиш, що нарід тужить.

Невже ж я, лякаючись смерти,

Дивився на все те байдуже?

Коли б відчувать ти міг, кате,

Відчув би як солодко нині

Мені на тортурах вмирати

За волю, за щастя України.

Лютуй, божеволій, тиране,

Дивись: я сміюсь тобі в вічи.

Коли б я міг тричі вмирати,

За край свій умер би і тричі.

Вироком військового трибуналу військ МВС Станіславської області від 10 листопада 1946 р. Петро Романюк був засуджений за ст. 54-1п. “а” (зрада Батьківщині), 54-11 КК УРСР (участь в контрреволюційній організації) із застосуванням санкції ст. 2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 р. на 15 років каторжних робіт з обмеженням у правах на 5 років і конфіскацією майна.

В умовах десталінізації мати Петра Романюка сподівалась на реабілітацію для свого сина. У травні 1955 р. Олена Романюк подала прохання про помилування її сина на ім’я Голови Президії Верховної Ради СРСР, оскільки вона похилого віку і потребує опіки. Проте радянська каральна система виявилася до їхньої родини не дуже лояльною: “Як видно з матеріалів справи, кваліфікація його складу злочину правильна, лише суд безпідставно використав до нього частину 2 указу Президії ВР СРСР від 19 квітня 1943 р., бо у справі немає доказів про його участь у звірствах і злочинах над радянськими громадянами, тому засіб покарання визначено надто суровим, який не відповідає ним вчиненому”. Ухвалою військового трибуналу Прикарпатського військового округу від 23 квітня 1956 р. строк відбування покарання 1946 р. був зменшений до 10 років з поразкою у правах на 3 роки.

Після здобуття Україною незалежності розпочався процес реабілітації жертв сталінського терору. Однак Постановою президії Івано-Франківського обласного суду від 26 червня 1992 р. Петра Романюка визнано обґрунтовано засудженим і таким, що не підлягає реабілітації.

20 квітня 1999 р. за протестом заступника Генерального прокурора України на вирок військового трибуналу військ МВС Станіславської області від 10 листопада 1946 р. кримінальну справу Петра Романюка розглянула у судовому засіданні Військова колегія Верховного Суду України.

Під час розгляду справи було визначено, що Романюк, перейшовши на бік ворога, зрадив Батьківщині (служба в дивізії «Галичина»), тобто скоїв злочин, передбачений ст. 54-1 п. “а” КК УРСР. Разом з тим Військова колегія визнала: «немає доказів того, що Романюк проводив організаційну діяльність, спрямовану на вчинення окремих контрреволюційних злочинів, оскільки, будучи членом УПА, він ні в яких злочинних угрупованнях не перебував і ніяких злочинів, як член цієї організації, не вчиняв», тобто за ст. 54-11 КК УРСР його було засуджено необґрунтовано.

На підставі наведеного Військова колегія ухвалила: в частині засудження Петра Романюка за ст. 54-11 КК УРСР судові рішення скасувати, а справу закрити за відсутністю в його діях складу злочину. Вважати Петра Романюка засудженим за ст. 54-1 п. “а” КК УРСР на 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Так склалася доля Петра Романюка, що заради України він служив у «Галичині», брав участь у боях УПА, забезпечував тили повстанців, займався агітацією і пропагандою, хоча й розумів, що йому «на тортурах вмирати за волю, за щастя України».

 

Сергій АДАМОВИЧ, Лілія ЩЕРБІН