Драма

Режисер: Франсуа Озон

У ролях: Мельвіль Пупо, Дені Меноше, Свонн Арло, Жозіан Баласко, Ерік Каравака

Побожний Олександр майже випадково дізнається, що священик Бернард Прейна, який колись домагався його, все ще працює з дітьми. Він пише кардиналам та іншим єпископам з проханням вивчити ситуацію, але його лише годують обіцянками: мовляв, так, це жахливо, але нічого вдіяти не можемо. Сам священик-педофіл при зустрічі начебто і кається, але постійно заявляє, що він теж, уявіть собі, жертва і взагалі хвора людина. Олександр починає інформаційну кампанію проти такої несправедливості, яку незабаром підхоплять Франсуа і Жиль – незнайомих людей об’єднує спільна травма. Разом вони мають намір домогтися суду над Бернардом Прейною і всіма, хто покривав його злочини.

Слова «Франсуа Озон» і «фільм про педофілію в католицькій церкві», які стоять у небезпечній близькості, моментально викликають певні образи і найрізноманітніші домисли. Дуже цікаво було подивитися, як іменитий режисер буде працювати з настільки делікатною темою, де легко зісковзнути в емоційну маніпуляцію, а будь-який неправильний рух може дзвінко відгукнутися у серцях громадськості. Від провокатора Озона чекали чого завгодно – єхидності, відвертості, надмірності, трансгресивних рухів і гучного протесту. Але мало хто сподівався, що режисер піде в діаметрально протилежний бік (що, звичайно, теж є протестом) – до сухого академізму і відстороненості погляду а-ля оскароносний «У центрі уваги», чий постер Франсуа так ненав’язливо повісив на стіну у своєму фільмі. Причина такої холодності, мабуть, у тому, що спочатку фільм «З волі божої» замислювався як неігровий, з бездоганною журналістською документалістикою, покликаною зірвати покриви з проблеми, про яку всі знають, говорять про неї і жартують, але робити нічого не хочуть. З якихось причин ідея не вигоріла, фільм знімали вже цілком собі постановочним, але документальна інтонація, структурність і певна авторська дистанція збереглися.

«З волі божої» – це спроба неупереджено і об’єктивно розповісти про події і людей, які повинні чіпляти за живе самі по собі, без активного включення зверху. Ідея зрозуміла і навіть логічна, але, на жаль, навряд чи в ігровому кіно працює: драма героїв сильна, але в абсолютно керованому просторі фільму вони так і залишаються головами, що говорять, клопітно і нудно дискутують на гострі теми. У тому ж «В центрі уваги» академізм був необхідним: у фільмі розповідь ведеться від журналістів, які, за службовою інструкцією, повинні діяти (або хоча б намагатися діяти) з холодною головою. Озон же поміщає нас серед жертв і особистих трагедій, але сам дивиться на них крізь подвійне скло, не дозволяючи до кінця ні собі, ні глядачеві відчути біль, гнів і багаторічні образи. Він навмисно відсікає будь-яку виразність, будує фільм ніби зі шматочків «справжнього життя», дуже опосередковано пов’язаних драматургією, і навіть у найбільш надривні моменти вважає за краще не наближатися до героїв занадто сильно. Незважаючи на всі старання акторів, для фільму вони так і залишаються статистами, які не є людьми з почуттями і страхами, а зручними трансляторами антиклерикальної «суті» – виправданої і правильної, але дуже млявої.

«З волі божої» залишається черговим криком у порожнечу, соціальним плакатом, який говорить про те, що всі і так загалом знають. При всій похмурій серйозності і журналістських амбіціях у вирішенні проблеми він навряд чи буде ефективнішим від будь-яких дурних жартів або завзятої пісні про священиків-педофілів. Озон розповідає історію дуже сміливих людей, але сам навіть наполовину не такий: він ніби чекає, що матеріал все зробить за нього, і сподівається вийти сухим із ​​води. А саме тут маніпуляція, може, і не завадила б.

ФЕЛІНСЬКИЙ