Для мене очікування Великодня проступає особливо чітко та ясно, коли з’являється афішка, що от-от відчинить свої двері виставка «Великодня».

Величне християнське свято, про яке митці говорять у живописі, малярстві, скульптурі, різьбі по дереву, у ювелірних прикрасах, одязі, і звісно ж, у писанках. Іконописні сюжети та світські, сакральні та побутові, пейзажі, натюрморти, портрети… Метал, кераміка, дерево… Цьогоріч близько ста робіт, в яких Великдень оприсутнено явно чи приховано, на рівні емоції чи на рівні сюжету, на рівні пам’яті чи на рівні забуття.

І як тут не пригадати слова Івана Золотоустого про те, що «Хто по дев’ятій годині прийшов, нехай дякує Богові і радісно святкує. Хто по дванадцятій годині прибув, нехай не тривожиться, бо йому ні в чому не буде відмовлено. А хто не встиг і на третю годину, нехай приступить без вагання. І хто прибув лише на п’яту годину, нехай не боїться, що запізнився». У Бога все вчасно і все доречно. І яким би не було відчуття Великодня, воно правильне. А на виставці, де така кількість різних великодніх робіт, обов’язково віднайдеться відчуття, співзвучне власному. У цьому й унікальність – сказати про те саме, але інакше, а ще коли начебто не про те саме, бо ж де та коли ще Великдень, але зрештою, думаєш: чому ні? Можна ж і так.

Тому не дивують на великодній виставці ні зима, ні осінь. Не писанками та пасками одними. І це очевидно. Як і те, що поряд із житіями святих чи храмами присутні сцени та елементи звичайного побуту звичайних людей та їхніх речей, як-от на роботах Світлани Повшик чи Ірини  Погрібної. Нічого не дисонує, нічого не випадає. Усе таке, як і цей світ загалом – без Великодня і з Великоднем.  «Осінній день» Андрія Воронюка, «Ті, що несуть весну» Ірини Король «Весняний ранок» Юлії Карпенко, «Польові квіти» Зої Слободян, «Україна. Крим. Аю-Даг» Олександри Камінської, «Місячна ніч» Ігоря Токарука. А серед робіт на сакральну тематику не тільки Великдень: «Три царі», «Ангел з немовлям» Ореста Кузіва, «Ангел-охоронець» Василя Семка, житія святих Дмитра Сивака тощо. 

Особливими мені видалися «Матір Божа Уповання України» Миколи Коцюби  своєю витонченістю ліній і дотиків, делікатністю, що, певно, і є найсвітлішою любов’ю; «Вознесіння» Марії Корпанюк світлом, що пробивається крізь сірість, зачудування дивом воскреслого Сина Божого; «Тривожний ранок» Богдана Бринського, де золото світла ледь-ледь торкається до обрію і небо, тривожне, як і наші щоденні прокидання; «Відчинена брама» Олега Чуйка за відчуття таємниці, «Цвітіння кольорів» Ігоря Роп’яника, в яких так легко і гарно дихається.  

І перед якими роботами стояла найдовше…

«Великдень» Тетяни Павлик – гніздечко, де затишно примостилося кілька писанок, а придивишся гніздо – із тернових гілок, і тіні з колючками, але оте спокійне світло немов зцілює тернові рани.  

 «Експресія» Петра Сандюка, де напівскривавлений цвіт, напівзруйнований світ, напіврозстріляне життя. Краплі крові, квіти, гільзи. Великдень під час війни, воскресіння світу після війни. Не так про божественне, як про наше українське – болюче. І хочеться захистити його, але от як?  

«Терен» Анни Кирпан – три лемківські писанки, терен на яких поступово, повільно починає цвісти живим по живому, стаючи життям. 

«Великдень» Володимира Луканя – к’юарт, де Христос піднімається над своїм хрестом. І більше нічого. Лиш чорне і біле. Тільки смерть і Той, хто її подолав. Що тут іще сказати чи додати? Лишилося головне, усе інше – галас та шумовиння. А тут така тиша і самотність. Усвідомлення величі події і гіркота. Для мене за відчуттями Великдень саме такий: ти стоїш у темряві і дивишся на світло, дивишся, як смертю долається смерть, і в же не важливо з ким та як ти би був на хресній дорозі, яку долав Спаситель, йдучи на Голгофу, ти ось тут, майже під хрестом, а над хрестом поволі, але впевнено проступає вічне життя.

Скульптури «Танець форм», «Долі сумління», «Радість життя» Олега Жебчука на самій землі, але так тягнуться вгору. Я не знаю, чи вони є своєрідним триптихом, але мені вони таким видаються: історія життя у трьох частинах про важкість, легкість, землю та небо. І знову ж таки про життя понад смертю.   

Це світла виставка. Не сумна і не весела. Різна і вседоречна із пам’яттю про найважливіше християнське свято, того, що до нього, того, що після нього, про нас у ньому та біля нього, про всепереможне життя, велику кількість символів християнських та національних. І світло. Бо як сказано у Святому Письмі: «І світло в темряві світить, і темрява не огорнула його».

Ольга Деркачова