Здається, минув черговий пік політичних загострень щодо України в Польщі. В історичному аспекті. В кількох місцях наших сусідів звучали неоднозначні трактування стосунків між Україною та Польщею в різні історичні періоди їх, так би мовити, розвитку чи боротьби за незалежне існування.

Вже стало традицією, що тема Волині, Закерзоння чи операція “Вісла” час від часу з’являються на горизонті відносин двох народів, що на сьогодні допомагають один одному  в європейському утвердженні, та і загалом у міжнародному сприйнятті. Звісно, тут ідеться швидше про лобізм України саме Польщею в міжнародних інституціях. І, здавалось би, тема історичних відносин не є вигідною ані одній, ані іншій стороні. Утім, історію, як то кажуть, не перепишеш. Відтак реакції на такі згадки чи суб’єктивні трактування будуть, мабуть, і надалі.

Особисте зацікавлення сучасним трактуванням тих історичних подій 40-х також присутнє. Моя Бабуся Лєна – українка (по маминій лінії). Була переселена з містечка Пшевлока Томашів-Люблінського повіту на Херсонщину. Вільно володіла польською мовою і в побуті тільки нею і спілкувалася. Таким чином, будь-які невідомі сторінки стосунків між двома народами не могли пройти поза моєю увагою.

Є про це, звісно, чимало історичних праць, статей, досліджень. Здебільшого виданих з радянський під розвитку історичної науки. Утім, така тонка тема вимагала сучасного тлумачення та розуміння. Найкраще місце для того, аби задовольнити цікавість і, так би мовити, розібратися, в чому власне річ, – книгарня.

В одній із таких порекомендували вже не гарячу, але ще свіжу працю відомого історика, директора Українського інституту національної пам’яті Володимира Вʼятровича. Під назвою «За лаштунками «Волині-43». Невідома польсько-українська війна». Видана торік. Відверто кажучи, не надто полюбляю таку тематику для прочитання у вихідний день, проте тема, з причин, наведених вище, зачепила. На одному подиху перечитав понад 300 сторінок цікавого неупередженого тексту. У чотирьох розділах Вʼятрович майстерно виклав на папір власне дослідження, зрозуміло, з певними посиланнями та архівними фотографіями двох країн.

Висновки насправді дуже короткі і водночас дуже конкретні. ХХ століття для обох народів у міжособистісних відносинах – жахлива доба. 40-і роки – пік за кількістю смертей, спалених сіл, переселень, нелюдських катувань. Річ Посполита та Радянський Союз внесли в територіальні кордони свої правки. Таким чином, на польських землях проживали українські селяни і, навпаки. Тільки один запалений сірник кидав полум’я ненависті та помсти у всі сторони. Але історик Вʼятрович яскраво дає зрозуміти читачеві і причини, і наслідки певних дій Армії Крайової, Української Повстанської Армії, нацистської Німеччини та Радянського Союзу.

Крім цих сил, на території, яку на початку 40-х не могли розділити поляки й українці, виявляється, діяли і десятки банд невідомого спрямування під різними прапорами. Отож, виходить близько 10 суб’єктів, що були войовниче налаштовані та боролися різними методами за ту землю. І все це – на теренах сучасної Західної України та прикордонних сіл теперішньої європейської Польщі.

Щодо розширення географії саме війни між двома народами, то тут рідше, події виходять  до меж Рогатина, Надвірної чи Станіславова. Автор намагається дати читачеві зрозуміти, що, попри жахливі звірства в українських та польських селах, ватажки старалися все ж знаходити компроміси. Вже ближче до кінця Другої світової свої п’ять копійок активно вкладали і німці та НКВДисти. Також розраховуючи на землі Волині, Галичини, Закерзоння. Вже коли такі прояви були відкритими, поляки та українці, знову ж таки, попри жахливі політичні та побутові відносини, намагалися об’єднуватися.

Історик не боїться називати факти з різних сторін. Підкреслю, не заангажовує вже, здається, заїжджену в історичному ракурсі східноєвропейських відносин тему.

Наводить приклади з життя сімей по різний бік барикад. Розповідає про ватажків та намагається пояснити з історичної точки зору причини таких дій. Цікавий текст, здавалось би, історичної праці, з цифрами, датами, читається легко. Не як художній твір, але залишає після себе місце для роздумів та допомагає трактувати події польсько-української війни об’єктивно. Навіть по-своєму. То і висновок також не забарюється. Адже різанини, спалення та вбивства були не так і давно. Менше, ніж 100 років тому. Унеможливити подібне в майбутньому і є, безперечно, завданням сучасних істориків. Один із них – Володимир Вʼятрович. І з ним, як на мене, він впорався на відмінно.