Його поховали тричі, востаннє через 42 доби після загибелі. І в кожній із трьох могил покояться рештки коломийського героя, капітана Олександра Козолія. Він мріяв про польоти в небі ще з дитинства, а на 31-му році життя злетів туди назавжди. Рідні загиблого переконані – трагедія сталася невипадково, підозрюють, що це була підла зрада. Судова тяганина триває вже три роки. Винні й досі не покарані.
Разом в одній могилі
«Братику мій, як тепер ми без тебе? Забрало до себе тебе синєє небо. Забрало далеко й не хоче віддати. Тепер, мій соколику, можеш вільно літати…» Марія Козолій…
Олександр Козолій навчався у Коломийському природничо-математичному ліцеї. У 2004-му з червоним дипломом закінчив Васильківський коледж військово-повітряних сил України. Був направлений у місто Мелітополь для проходження служби у 25-ту бригаду транспортної авіації у військовому званні лейтенанта ЗСУ. Цього ж року Саша вступив у Київський національний авіаційний університет на факультет «Виробництво та ремонт повітряних суден та двигунів», на заочну форму навчання.
На початках військової служби Олександр обіймав технічні посади, але дуже мріяв про небо – хотів літати. Коли закінчив НАУ, його мрія здійснилась – Сашкові запропонували посаду бортового авіаційного техніка.
14 червня 2014 року близько 1-ї години ночі при заході на посадку в аеропорту Луганська терористи збили військово-транспортний літак Іл-76МД (бортовий номер 76777). Літак здійснював перевезення особового складу з метою ротації. Загинуло 40 десантників та 9 членів екіпажу, серед яких і коломиянин.
Загибель усіх 49 військових стала найбільшою з початку антитерористичної операції і найбільшою одночасною втратою ЗСУ за період її незалежності.
Минуло 42 доби, перш ніж льотчиків поховали: українські військові збирали рештки тіл загиблих, влада домовлялася з терористами про коридор для евакуації, в Дніпрі проводили експертизи ДНК для ідентифікації. 25 липня з дев’ятьма членами екіпажу літака Іл-76 прощались у Мелітополі, їх поховали разом в одній могилі на Новому кладовищі міста.
Загибель особового складу внесла корективи в плани АТО: як наслідок, у липні українські війська змушені були з боями і новими втратами пробивати сухопутний коридор через Щастя до Луганського летовища.
30-літній Олександр Козолій був наймолодшим із дев’яти членів екіпажу, які загинули. У Мелітополі залишились його дружина і на той час півторарічна донечка, а в Коломиї – батьки і молодша сестра.
Указом президента України від 20 червня 2014 року за особисту мужність і відвагу, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).
30 вересня 2014 року на фасаді будівлі Коломийського природничо-математичного ліцею встановили меморіальну дошку на честь випускника Олександра Козолія.
12 червня 2015 року в Мелітополі, на території військової частини А3840, відкрили меморіал екіпажу літака Іл-76МД.
Хто відповість?
Відповідальність за збитий літак взяли на себе сепаратисти озброєного угруповання «ЛНР». Пізніше з’явилися заяви різних експертів, мовляв, інформацію про маршрут борта могли продати терористам, оскільки очікувалося, що в Іл-76МД перебуватимуть більше сотні десантників.
«Бляшанки консерв, знайдені на місці події, як і у випадку розстрілу солдатів під Волновахою, вказують на те, що засідка чекала довго, що ставить хрест на розвідувальному секторі і, як вказується по більшості операцій, що проводяться у ході АТО, на відсутність комунікативної складової між підрозділами і єдиним командним центром», – пише у Вікіпедії.
Із перехоплених телефонних розмов бойовиків 13 червня 2014 року:
Плотницький, «голова «ЛНР»: – Да, Ген, слушаю.
Ципкалов, «голова ради міністрів «ЛНР»: – Доброе утро, Игорь Венедиктович! Как там здоровье, поправляетесь?
Плотницький: – Что нужно? Говори, Ген.
Ципкалов: – Говорю то, что есть в аэропорту люди. Потому что там сейчас заходят самолеты на посадку.
Плотницький: – Они, честно говоря, слегка озадачили. Они не с той стороны пошли. Уже вторая группа вышла. Сейчас будут сбивать тех, кто взлетает, и тех, кто садится. Они зашли со стороны Красного, нас там никогда не было. А теперь будем.
Ципкалов: – То есть вы в курсе событий, готовы принять?
Плотницький: – Да, да. Не просто готовы. Уже выехали.
Ципкалов: – Я понял. Хорошо. Все.
Плотницький: – А здесь они нас слегка надули, ничего не скажу. Ну, война есть война.
18 листопада 2014 року генералові Віктору Назарову, який на момент збиття літака був заступником керівника АТО й начальником штабу АТО, генеральна прокуратура оголосила підозру. Його звинуватили в недбалому ставленні до військової служби, яка призвела до загибелі 49 людей. Штаб АТО 14 червня 2014-го, в день трагедії, отримав інформацію про можливу наявність ПЗРК (переносний зенітно-ракетний комплекс) у сепаратистів, але, зi слів генерал-майора Назарова, вона була суперечливою i потрапила до нього вже після початку операції із чотирьох транспортних рейсiв до Луганська в ніч на 14 червня. Після збиття літака інші борти, які вже були в повітрі, негайно повернули назад.
27 березня 2017 року Назарова засудили до 7 років ув’язнення. Вирок першої інстанції встановив, що Назаров, по-перше, не спланував цей переліт (літака Іл-76), хоча повинен був організувати його планування. І друга теза, що він не відреагував на інформацію про терористичну загрозу, хоча мав запобігати терактам, оскільки проводилася терористична операція.
Із рішенням Назаров не згідний, тому подав апеляцію.
«Військові не ухвалюють неправильних рішень – бувають доцільні і недоцільні. І доцільність цього рішення в тому, що до того, як туди (керувати АТО) прибув Назаров і Муженко, польоти літаків відбувалися, – пояснював в інтерв’ю Громадському сам Назаров. – Припинити польоти після 14 червня було політичним рішенням, а не військовим. Якби я міг ухвалити це рішення, то польоти продовжувались би. Розумієте, при плануванні кожної військової операції є допустимий відсоток бойових втрат. Це 10-20 відсотків, іноді – 30 відсотків».
Після вироку суду президент України сказав, що варто повернути військові суди, які могли б розглядати подібні справи. Назарову рішення президента сподобалося, він вважає, що цивільний суд не зміг розібратися в ситуації крайньої бойової обстановки. Загалом, судова тяганина триває уже три роки.
До речі, незважаючи на вирок суду, Назаров досі працює в Генеральному штабі ЗСУ, де відповідає за планування операцій. До того ж, як розповідають рідні загиблого коломиянина, він ще й активно отримує державні нагороди і подяки.
А, може, живий?
Олександр Козолій разом із побратимами поховані аж три рази. Перше захоронення відбулося на 11-ий день після трагедії просто на місці падіння літака. Мати одного із загиблих, яка жила в Луганську, випросила в терористів можливість хоча б позбирати рештки тіл у целофановий пакет – щоб птахи не склювали. Ті дозволили збирати по годині протягом двох днів. При цьому заборонили забирати останки, тому жінка закопала пакет у землю просто біля уламків літака. Поки залита сльозами мати збирала шию, пальці, руки, ноги, мозок, кості й решту розірваних клаптів людських тіл, бойовики нахабно сміялися і стріляли їй під ноги.
Другий раз рештки вояків поховали монахи на території одного із чоловічих монастирів, неподалік якого впав літак, оскільки місцеві жителі почали зносити до монастиря останки.
Втретє відбувся офіційний похорон у Мелітополі. «Певно, чи не найгірше, що може бути в житті, – ховати закриту труну, так і не глянувши на свою найріднішу людину, – плаче сестра Марія Козолій. – Й досі закрадається думка: «А, може, все-таки живий?..»
Коли батьки дізналися про загибель сина, хотіли поховати його в рідній Коломиї. Але військова традиція сильніша. Якщо гине екіпаж, усіх його членів ховають разом, поруч одне біля одного.
«Вони знали, що летять на смерть, – розповідає мама Алла Козолій. – Незадовго до трагедії їхній літак уже обстріляли бойовики. Всі хлопці тоді вижили, але Саша потім сказав дружині – якщо він загине разом зі своїм екіпажем, аби поховали його в Мелітополі поруч із побратимами. Мусили виконати синів заповіт».
Знав кожен гвинтик
Друг, кум і колега загиблого бійця Володимир Рябуха пригадує, що таку надійну людину, як Сашко, ще треба було пошукати. У житті мав лише дві головні цінності: сім’я і рідний екіпаж. А коли на світ з’явилася крихітка Веронічка, то радісний татко просто літав від щастя. Точнісінько так само воїн був окрилений, коли йому запропонували посаду борттехніка і допустили до польотів. Про те, що Олександрові довірили таку роботу, ніхто ніколи не пошкодував. Адже Сашко знав кожен гвинтик на своїх «сімочках» – так він називав борт №76777. Його досконале знання техніки дивувало навіть досвідчених знавців. З аеродрому не йшов, поки не знайде причини неполадки і не усуне її. «Загалом, такого фахівця в нашій бригаді, напевно, більше не буде, – каже Володимир Рябуха. – На жаль, зараз молоді хлопці зовсім інші».
Олександр двічі літав у Гренландію в складі групи «Північний сокіл». Туди доправляли паливо для датських науковців. Як розповідає Алла Козолій, жодна зі світових країн не погодилася віддати своїх військових на таке завдання. По-перше, державне керівництво Данії платило копійки. А також це було дуже небезпечною роботою.
Батько Олександра був військовим авіатехніком, тому любов до літаків та неба була у хлопця з раннього дитинства. Улюбленими іграшками Сашка були літаки, вертольоти і ракети.
Він завжди був ревним борцем за справедливість. «Ми з Сашком саме такі – принципові до справедливості, – каже сестра, – коли знаємо, що маємо рацію, будемо до кінця стояти на своєму, до останнього будемо шукати правду».
Свою молодшу на сім років сестричку боєць дуже любив, лагідно її називав Мишонком. Коли Саша вже служив у Мелітополі, то літак, на якому він працював і який після ремонту перефарбували в сірий колір, боєць так і назвав – «Мышонок». Вся ескадрилья його підтримала і досі називає так цей літак.
Олександр мав багато хобі. Коли приїздив у відпустку до Коломиї, ганяв з друзями у футбол, а з татом вирушав на риболовлю та в гори за грибами. Батько Сашка також багато років поспіль захоплювався полюванням, а коли у нього почалися проблеми зі спиною, хотів подарувати мисливську рушницю синові. Але хлопець навідріз відмовився. Сказав, що не зможе стріляти в тварин.
«Він любив робити нам сюрпризи, – розповідає мама. – Саша жив далеко, але завжди приїжджав на ювілеї без попередження. Пам’ятав кожну важливу дату, постійно вітав усіх родичів з днем народження, іменинами чи важливими подіями їхнього життя».
Тато дуже далеко
Зі своєю коханою і майбутньою дружиною Оксаною воїн познайомився в Коломиї і так підкорив дівоче серце, що вона зважилася на переїзд у далекий Мелітополь. Їхня донечка народилася на День святого Миколая. Новоспечені батьки ніяк не могли визначитися з іменем для маляти. Оксана хотіла її назвати Анюткою, а Олександр – Сашою. Перед самими пологами обоє вирішили піти на компроміс і погодили ім’я Вероніка.
Через місяць дівчинці виповниться п’ять років. І звісно, що вона вже не раз запитувала про татка. «Нікуся, тато дуже далеко, – пояснює мама. – Ми не можемо до нього поїхати. І він до нас не може приїхати. Але татусь тебе любить найбільше у світі». «Мамо, давай полетимо до нього на літаку…» – «Веронічко, і на літаку не можемо». – «Ну, давай хоча б подзвонимо…» – «Донечко, татко так далеко, що ми до нього не додзвонимося». Коли дівчинка бачить, що мама плаче, то каже: «Чого ти плачеш? Адже тато тебе любить так само сильно, як і мене – найбільше від усіх».
Ще за життя Олександр мріяв на своє 30-ліття поїхати з сім’єю відпочивати в Крим. Нема ні Криму, ні Сашка…
Наталя МОСТОВА
Палій Юлія
Я недостатньо роблю. Хтось робить більше, ніж я. Та що я там допомагаю, це мало. Мій чоловік не воює і я відчуваю себе винною. Те, що я роблю – це ніщо в порівнянні з тим, що роблять інші. Скільки таких та схожих фраз мені доводиться чути й читати від людей, які допомагають військовим. Та коли
Деркачова Ольга
Здається, до Івано-Франківська поволі наближається відчуття Різдва. Бо ходиш між отими вогниками, штучними гілками, величезними псевдопряничними чоловічками і не розумієш, чому оте все має викликати у тебе відчуття радости та магії Різдва. У часи війни воно все швидше викликає роздратування і нерозуміння: нащо? Але добре, що є митці, які знають і відчувають, що справжнє Різдво
Рязанцева Яна
В 2022 році моє місто знаходилось в 100 кілометрах від лінії бойового зткнення — глибокий тил на заході Донецької області. Покровськ, Добропілля, Білицьке, Білозерське і сусідні містечка й села стали прихистком для тисяч вимушених переселенців зі зруйнованих та окупованих населених пунктів. Звісно, близькість фронту відчувалась в усьому — літаки в небі, важка техніка транзитом, пікапи
Магда Євген
Останні тижні переконливо продемонстрували, що Путін не лише погано знає історію, але і як менеджер дуже слабенький. Він намагається застосувати методи неефективного впливу, брати кількістю, а не якістю там, де потрібно діяти раціонально та точно. Міф про «велич Росії» руйнується не лише діями ЗСУ, але і протестами мобілізованих росіян. Варто нагадати, що на старті широкомасштабного