Режисер: Мартін МакДона

Що робити, якщо ти горе-кілер і провалив своє перше завдання? Причому не просто провалив, а вбив невинного, забезпечивши собі невичерпні аргументи на користь якнайшвидшого суїциду. А якщо ти хороший друг, майже батько, невдахи-побратима по зброї? Ти старший, досвідчений, відповідаєш за хлопця, але в той же час зобов’язаний виконувати свою роботу, жорстоку, ту, в якій не можна керуватися симпатіями, емоціями та іншими позивами серця.

І все було б добре, якщо не давати волі тим самим почуттям. А у героїв це ну ніяк не виходить, тому що вони не картонні, не шаблонні, а навпаки – дуже живі, хоч і ідеалізовані й подекуди романтизовані, але їм співчуваєш, їм віриш набагато більше, ніж куленепробивним, холоднокровним найманцям та іншим героям бойовиків. Тому що неможливо перебити десятки людей і спокійно жити далі, продовжуючи легковажно ковзати по тому ж чортовому лезу.

Не буває так, щоб усе по барабану. Кілери або повні безумці, або глибоко під наркотою, або вже не жильці за власним бажанням. Люди пропащі, люди в безнадії можуть взятися за зброю, але якщо в межах величезної похибки вони нормальні, то їх робота цей факт швидко виправить. Мартін МакДона, режисер і сценарист “Залягти на дно в Брюгге”, чудово показує, до чого простих людей приводять вбивства. Добре, коли вони стріляють у мерзотників, це ще якось можна пережити, сказавши собі, що так навіть краще, що взагалі, можливо, на благо, щоб погані хлопці більше нікому не завдавали шкоди. Але коли гине звичайна маленька людина… Таке складно пробачити самому собі, забути хоч ненадовго.

У головного героя Рея щось не виходить, так само, як і в його боса. На превеликий жаль для нещасного найманця. Пиятики, наркотики, красива дівчина, повії, бійки, карлик-расист, задумливо-сумний напарник Кен і Брюгге, похмура стара руїна, – ось все, що проноситься перед очманілим Реєм. Залягти на дно? У місті, красу якого не розгледіти, тому що у ньому нестерпно тоскно. Вузькі вулички, мовчазні, холодні канали, вікові будови з презирством “прожитих років” дивляться на комашку, яка сходить з розуму, меланхолія, красива нудьга, що вводить у розпач.

Брюгге змушує Рея позбутися його старого, манірного компаньйона. Вже не важливо, як, але йому потрібно бігти звідси, будь-якою ціною. «Чорт, хлопче, може, це і є пекло?! Ціла вічність у Брюгге…» Пекло як тягуча європейська нудьга і неминуче почуття провини, смерть як звільнення від щемливої надії на майбутнє. Як не дивно, для Кена все навпаки. В його очах місто прекрасне, як у казці. Кену зовсім не хочеться залишати цю спокійну гавань, він відпочиває, у нього ніби відпустка. Йому дуже б хотілося сюди повернутися. Життєвий досвід, душевний стан і світовідчуття викривляють реальність Брюгге зовсім по-різному для двох кілерів: немолодого і досить втомленого Кена та хлопця, у якого, здавалося б, усе життя попереду і мала, але трагічно випадкова кров на руках.

Фаррел і Глісон абсолютно проживають роль. Від гри Глісона можна розридатися і розчулитися всією душею. Колін теж на висоті, викликає схожі емоції, хіба що персонаж його набагато суперечливіший, тому його доля не настільки ранить. А ось Файнс сподобався менше. Екранного часу у фільмі у нього не так багато, як у Коліна і Брендана, а його акторська робота слабша, відіграв він на тверду четвірку. Фільм хороший, не для широких мас, а для глибоких дум про вічні питання життя, смерті, гріха, моралі і принципів. Ще про дружбу, а про любов зовсім немає. Хоча дівчина в кінці все-таки опиняється поруч із Реєм, на вигляд така, як промінчик сонця в похмурому Брюгге, як надія у темряві. Дивитися, щоб думати, пірнати в атмосферу картини з головою. Для фільму необхідний настрій, він непростий, місцями абсурдний, десь смішний, а десь нестерпно сумний, містичний і в той же час дуже реальний. І, звичайно, він у Брюгге, там, де завжди можна залягти на дно. Після перегляду можливі два варіанти: ви або закохаєтесь як у місто, так і в сам фільм, захочете переглядати його знову і знову, або знайдете його страшенно нудним, похмурим і будете невимовно раді, коли стрічка нарешті закінчиться. Але ж ніколи не дізнаєшся, поки не спробуєш. Я закохався.

ФЕЛІНСЬКИЙ