Об’єднаймося, подивімось один одному в очі,

станьмо перед Богом і помолімось Йому

за визволення України.

Патріарх МСТИСЛАВ

Коли країна стає незалежною, то вона, як правило, отримує власну Церкву: так сталося, наприклад, у Румунії, Сербії та інших державах. Скажімо, Албанія, менша за територією, ніж деякі наші області, має Патріарха і свою невелику Церкву. А Україна, одна з найбільших у світі держав як за площею, так і за кількістю православних парафій, не може вирішувати внутрішні церковні питання…

Православна Церква в Україні кілька століть не мала канонічного статусу автокефалії. І те, що нарешті відбулося, – прийняття томосу (грамоти) про автокефалію Православної Церкви України – можна прирівняти хіба до ухвалення Акта про незалежність.

Відродження Автокефальної Помісної Православної Церкви в Україні відбувалося в кілька етапів у найдраматичніші моменти української історії – у 20-х і 40-х рр. ХХ століття. Третій етап, який розпочався 1990-го, підійшов до свого завершення наприкінці 2018-го – на початку 2019 року. І лише остання спроба отримання автокефалії мала найвищі шанси на її остаточну реалізацію.

Українська Православна Церква вперше заявила про свою автокефалію рівно 100 років тому. 1 січня 1919-го прийняли декрет Директорії Української Народної Республіки (УНР) про те, що Українська Православна Церква є автокефальною. Тоді звернулися в Константинополь до Вселенського престолу про надання Українській Православній Церкві автокефального статусу.

Законом Директорії УНР 1919 року та постановою Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР) від 5 травня 1920-го було проголошено автокефалію, але інституціоналізація Церкви й утворення українського єпископату вимагали скликання церковного собору. Всеукраїнський православний церковний собор проходив у Києві у великому Софійському кафедральному соборі.

14 жовтня 1921 року, у день Покрови – здавна особливо шанованого в Україні свята, дзвони Святої Софії порушили тишу Києва. Вони возвістили, що делегати Всеукраїнського православного церковного собору зробили рішучий крок до відродження Української Автокефальної Православної Церкви. Всеукраїнський православний церковний собор підтвердив автокефалію Української Православної Церкви та обрав її керівництво на чолі з митрополитом Василем Липківським.

Після падіння УНР Директорія, яку очолював Симон Петлюра (дядько майбутнього першого Патріарха Київського і всієї України УАПЦ Мстислава), фактично припинила своє існування. Факт захоплення України більшовиками та протидія зусиллям українських дипломатів з боку єпископату українських єпархій безпосередньо у Константинополі на Фанарі звела нанівець перспективи визнання автокефалії Української Церкви у православному світі. Отож, питання про надання автокефалії Українській Православній Церкві відклали на довгі роки.

Боротьба за автокефалію Православної Церкви України

Ідея української церковної єдності повсякчас спонукала Блаженнішого митрополита УПЦ у США та УАПЦ в діаспорі Мстислава (Скрипника) до подолання упереджень щодо інших конфесій, максимального використання засобів міжцерковного діалогу.

Заслуговує на увагу й той факт, що в 1963 і 1972 роках владика Мстислав зустрічався з Константинопольським Патріархом Атенаґорасом І, ознайомив його з життям УАПЦ і ставив питання про канонічне визнання її та повернення Українській Церкві прав, якими вона користувалася до 1686-го, коли Київська митрополія незаконно перейшла з-під юрисдикції Константинопольського патріархату до Московського, а через три роки заборонили вживати титул «митрополит Київський, Галицький і всієї Руси». 1721-го автономію Київської митрополії ліквідували. Згодом у київських предстоятелів відібрали митрополичий титул, і вони залишилися тільки архієпископами…

Навіть після доленосного Переяславського договору (відомого в історії як Переяславська Рада) про приєднання України до Росії у 1654 році (як з’ясували, його оригіналу в архівах до цього часу ніхто ніколи не бачив), який на три століття зробив Україну частиною Росії, Українська Церква більше двадцяти років боролася, щоб не йти в Росію. Та все ж Російська Церква просто забрала Київську митрополію, тому що мала силу, а Україну виснажила визвольна боротьба.

Царизм, радянська влада, імперські кола Російської федерації трактували і нині трактують особистість гетьмана Богдана Хмельницького як поборника підпорядкування українського народу московській владі. І нині ті, хто закликає відмовитися від Криму чи Донбасу, насправді закликають капітулювати перед московським агресором, навіть не давши йому справжнього бою. Тут особливо раджу взяти за приклад гетьмана Івана Виговського, який 8 липня 1659 р. під Конотопом розбив 100-тисячну московську армію. Цю битву влада російської, а згодом і «червоної» імперії старанно замовчувала. Однак це тема для окремої розмови.

Таким чином, 1686-го Київська митрополія була відділена Вселенським Патріархом Діонісієм IV від її Матірної Церкви – Константинополя і прилучена до Москви з порушенням канонічних правил і приписів…

У 1963 і 1972 роках під час зустрічей із Вселенським Патріархом митрополит Мстислав (Скрипник) порушив питання про канонічне визнання Церков української діаспори (на той час влада заборонила УАПЦ в радянській Україні). Сам факт цих зустрічей викликав протест Московського патріарха Пімена (Ізвєкова). І це не дивно, адже офіційне православ’я в Радянському Союзі міцно зрослося як з ідеологічною машиною Комуністичної партії, так і з каральними органами КДБ. Російська Православна Церква, беручи активну участь у ліквідації автокефального руху на землях України, одночасно намагалася перешкодити діяльності УАПЦ за кордоном.

Лист Московського патріарха Пімена до Вселенського Патріарха Атенаґораса І містив багато наклепів на владику Мстислава (Скрипника), який начебто в роки Другої світової війни «належав до самочинно створеної та тимчасово окупованої території України т. зв. Української Автокефальної Православної Церкви». З позиції імперської зверхності Пімен пропонував Вселенському Патріархові «спонукати керівників розколу відновити канонічні відносини зі своєю матір’ю – Російською Православною Церквою». Отже, всупереч історичній дійсності він назвав РПЦ щодо Української Церкви матір’ю. Але ж не від Росії Україна приймала християнство, а навпаки – Московщина з України, де Христова віра вже була два століття.

Вихід з-під юрисдикції Московського патріархату

Багатьом борцям за незалежність України вбачався простий варіант: якщо завалиться радянський державний устрій і не стане структур РПЦ в Україні, які до 1990 р. були представлені Українським екзархатом Московського Патріархату в Україні на чолі з митрополитом Київським і Галицьким Філаретом (Денисенком), то й Українська Церква організується якось сама собою. Але події почали розвиватися в зовсім неочікуваному напрямі – коли наприкінці 1980-х найбільш стрімко почали відроджуватись саме ті Церкви в Україні, які, здавалося б, були повністю винищені й убезпечені від можливості відродження радянськими спецслужбами, – УАПЦ і УГКЦ.

На відміну від Української Греко-Католицької Церкви, Українська Автокефальна Православна Церква не мала в УРСР жодних інституційних, в т. ч. підпільних, структур. Ініціаторами її відродження були представники національно-патріотичних сил. Це дисиденти та колишні політв’язні, члени першої незалежної громадської організації Українського культурологічного клубу (УКК), до складу якого увійшли о. Богдан Михайлечко з Єлгави (Латвія), о. Мирон Сас-Жураковський з Коломиї, Анатолій Битченко, Тарас Антонюк, Микола Будник, Сергій Набока, Лариса Лохвицька, колишній політв’язень Євген Сверстюк та ін.

На передньому плані – Леонід Мілявський, Лариса Лохвицька, Інна Чернявська, Сергій Набока – члени Комітету відродження УАЦП. 1989 р.

На всеношній. Отець Володимир Ярема (у центрі) разом з о. Іваном Пашулею (ліворуч) та о. Ярославом Чухнієм (праворуч). 1989 р.

Отець Володимир Ярема (перший ліворуч) вітає Патріарха Мстислава у соборі Св. Софії. Київ, 18 листопада 1990 р.

Українська Автокефальна Православна Церква відроджувалась за стихійної підтримки народу і за шаленого опору комуністичної номенклатури, спорідненої з РПЦ. 27 лютого 1989 р. група львівських священиків звернулася до Екзарха України, митрополита УПЦ МП Філарета (Денисенка) із заявою про необхідність здобуття автокефалії для українського екзархату. Від імені однодумців заяву підписав протоієрей Володимир Ярема (майбутній Патріарх Димитрій), настоятель Петро-Павлiвської парафії м. Львова. І тоді, 19 серпня 1989 р., священики Володимир Ярема та Іван Пашуля з усією громадою Петро-Павлівського храму заявили, що самі виходять з-під юрисдикції чужоземного центру – Московського патріархату. Тоді, 1989-го, у Петро-Павлівській церкві Львова на богослужіннях почали поминати митрополита УПЦ у США та УАПЦ в українській діаспорі Мстислава (Скрипника). Відтоді почалося стрімке відродження Української Автокефальної Православної Церкви в Галичині.

Вслід за Петро-Павлівською парафією одна за одною переходять до складу УАПЦ й інші громади Львова, Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської областей. Цей рух поступово стає масовим. Загальний ентузіазм, віра в початок національного пробудження, чистота помислів і намірів загалу вірних допомагали долати перешкоди й спричинили бурхливе відродження УАПЦ. Протягом серпня 1989-го – травня 1990 року сотні парафій вносять зміни й доповнення до своїх статутів. Відбуваються єпархіальні собори, формуються єпархії – Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська…

7 квітня 1990 року у Благовіщенському храмі с. Підгайчики (Коломийський район Івано-Франківської області) владиками Іоаном, Вікентієм і Василієм рукоположено в сан єпископа Івано-Франківського і Коломийського митр. протоієрея Степана Абрамчука, у чернецтві Андрія. Згодом висвятили ще таких священиків: 27 квітня 1990-го – Данила (Ковальчука), єпископа Чернівецько-Хотинського і всієї Буковини; 29 квітня 1990-го – Володимира (Романюка), єпископа Ужгородського і Хустського; 19 травня 1990-го – Миколая (Гроха), єпископа Рівненського і Луцького; 25 травня 1990-го – Романа (Балащука), єпископа Чернігівського і Сумського… Усі вони перейшли до УАПЦ, маючи за плечима духовні семінарії, та заявили про визнання над собою канонічної влади митрополита УПЦ у США та УАПЦ в діаспорі Мстислава (Скрипника).

«Щоб вас визнали, спочатку зробіть це самі!»

Для нас цікавим є саме третій етап боротьби за створення Помісної Автокефальної Православної Церкви. Він фактично повністю збігається з часом існування незалежної Української держави. Адже релігійний чинник за вказаний період відігравав вкрай важливу роль у політичному і національному розвитку країни…

Довершив відродження УАПЦ її третій Всеукраїнський Собор (і перший після її відродження), який відбувся 5-6 червня 1990 року в Києві. На ньому заочно обрали Патріархом – з титулом «Патріарх Київський та всієї України» – митрополита Мстислава (Скрипника), предстоятеля УПЦ у США та УАПЦ в діаспорі. Побувавши незабаром в Україні, Патріарх ознайомився з непростою релігійною ситуацією і дійшов до висновку, що єдино правильний шлях – надання Українській Православній Церкві самостійності.

Патріарх Мстислав. 1990 р.

18 листопада 1990-го в соборі Святої Софії в Києві відбулася інтронізація (висвячення) на престол першого Патріарха Київського і всієї України Мстислава. «Щоб вас визнали, спочатку зробіть це самі!» – цими словами звернувся Патріарх Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) Мстислав до вірян у листопаді 1990 року під час інтронізації. Півстоліття він ішов до відродження Автокефальної Православної Церкви в Україні.

Аналіз основних параметрів релігійного життя в Україні, починаючи з 1990-х років, призводить до висновку про необхідність активізації та поглиблення виваженої і водночас динамічної державної політики у сфері державно-церковних відносин, вмілого обстоювання власних національних інтересів у духовній сфері.

На Всеукраїнському соборі 1990-го утворили Львівсько-Галицьку митрополію, Тернопільську й Івано-Франківську єпархії, скасували чинність церковних документів від 1686 р. та про ліквідацію УАПЦ наприкінці 1920-х років, сформулювали вимоги щодо повернення УАПЦ церковних будівель, монастирів та цінностей, вилучених у Церкви в 30-40-х роках ХХ ст. Було ухвалено відкрити духовні семінарії у Києві, Львові та Івано-Франківську, регентсько-дяківську школу у Львові. Йшлося також про ймовірність відкриття у Києві духовної академії, створення при Патріархії УАПЦ закордонного, видавничого, господарського та пенсійного відділів, сприяння розвиткові братств та сестринств, а також системи релігійних шкіл для роботи з дітьми і молоддю.

«Церква повинна бути з народом. Вона мусить бути близькою не лише народові, але й урядові, який служить народові. Уряд мусить бути теж з крові і кості, з серця і думи свого народу. Серцевиною того народу, мої дорогі, є Церква. Це та серцевина, що коло неї наростає, ширшає і буяє життя…

Після тих тяжких років утрат ми щораз більше маємо молоді – це радісна вість. Я стверджую своє розуміння, що нам необхідно переконати владу в тому, що найцінніший елемент той, що на лоба хреста ложить, як кажуть в народі. Найпевніший елемент за всіх обставин в житті народу і держави», – ці слова, проголошені першим Патріархом Київським і всієї України Мстиславом під час молебня на місці зруйнованого Свято-Михайлівського Золотоверхого собору, актуальні і сьогодні. До речі, 12 травня 1991 р. у Києві на місці зруйнованого Свято-Михайлівського Золотоверхого собору поставили хрест, освячений Патріархом Мстиславом. 2017-го він зник з території відновленого Михайлівського Золотоверхого монастиря…

Хрест, встановлений та освячений Патріархом УАПЦ Мстиславом. Київ, 12 травня 1991 р.

Було ще багато «темних» подій в часі перебування у Києві світлої пам’яті Патріарха Мстислава. Ясність його очей, теплий погляд відчував кожен, хто зустрічався з ним. Він так часто говорив: «Подивімось один одному у вічі», закликаючи до цього при зустрічах особистих, в аудиторіях, на проповіді. Він шукав, намагався знайти Христа посеред нас, українців, коли вирушив в останню подорож…

Тож будьмо правдиві, коли хочемо бути з Богом та світовим церковним співтовариством, якщо щиро бажаємо подолати розділення українських православних вірян та утвердити єдину Православну Церкву України.

Заповіт і моє благословення

Найбільшу цінність серед духовно-релігійних праць Патріарха Мстислава становить «Заповіт і моє благословення», який він написав 1993 року в Саут-Баунд-Бруку (США) за кілька днів до смерті. Автор «Заповіту» закликає до об’єднання всіх православних Церков в одну-єдину Православну Церкву в Україні.

Про перспективу створення єдиної Помісної Української Автокефальної  Православної Церкви Патріарх Мстислав казав: «Я не є оракул. Це залежить і від кожного з вас. Є багато людей, які того прагнуть. Але до цього йдуть століттями. Будемо сподіватися на ласку Божу…»

Його Всесвятість завжди захищав гідність і авторитет Української Автокефальної Православної Церкви. «Не раз я говорив і писав про те, – роздумує Патріарх у «Заповіті», – що наша Православна Церква-страдниця через лиху долю сьогодні мусить наново виборювати собі авторитет. Новий дух має прийти до Церкви від народних глибин, не зверху. Тому-то й нагадую, що в чеканні того ми повинні тримати Святу Церкву нашу в чистоті. Не забуваймо, що виросте те, що посіємо і як доглянемо. І нехай кожний пожне те, що посіяв. Так воно є у цьому світі. І не закриваймо очі на свої недосконалості. Говорім відкрито про них, але говорім культурно і чесно…»

Патріарх Мстислав, зокрема, сформулював такі тези: «Чи Україна повинна мати кілька Православних Церков? Наявність кількох Православних Церков є дійсністю під сучасну пору. Це нездоровий стан. Він тим гірший, що деякі Церкви навіть не підлягають своїм Першоієрархам, а підлягають тій Церкві, яка глумиться століттями над нашим народом, нашою Церквою і воліє бачити нас не вільними, а рабами, якими можна буде відбудувати втрачену імперію. Ми мусимо усунути такий ганебний і небезпечний для нашої нації стан. Не знаю, як і хто підготує ґрунт для національної єдности серед Православних Церков, але повинні найскоріше про це подумати глави цих Церков. Їм треба зійтися і побути разом так довго, аж поки не знайдуть усього потрібного для об’єднуючого акту. А потім, на Соборі національному, при таємному голосуванні обрати ОДНОГО Предстоятеля, Патріярха Київського і всієї України…»

Отож, «Заповіт» Патріарха Мстислава є закликом до об’єднання всіх Православних Церков, щоб на їх основі збудувати не тільки міцну Церкву, а й державу: «Як Перший Патріярх Київський і всієї України УАПЦ і митрополит УАПЦ в США, як віком найстаріший Ієрарх (95-річний – авт.) і смиренний слуга Божий, закликаю усіх Вас, отців духовних і владик, задля Господа Бога нашого, задля вашого майбутнього і ваших дітей: допоможіть суверенній Україні в будівництві вільної і ні від кого не залежної держави, допоможіть Об’єднаною Православною Церквою з власним, вами обраним Патріярхом…

А коли запанує над світом розум, зверніться, як я звертався, до його Святости Вселенського Патріярха, щоб скликати Вселенський Собор усіх Православних Церков світу. Мені не вдалося цього досягнути. Іншим Церквам не спішиться. Моїм же наступникам заповідаю «стукати, аж поки не відчиниться вам». Є велика потреба поговорити й про наші канони, і про кривди, заподіяні нашій Церкві, і про багато інших, суто християнських справ, дальшого спілкування наших Церков тощо…»

8 травня 1992 року перший Патріарх Київський і всієї України Мстислав разом з владиками Антонієм Щербою та Антонієм Масендичем відвідав Вселенського Патріарха Варфоломія. Чи не єдиним архівним документом цієї історичної зустрічі стала спільна світлина православних архієреїв у резиденції Вселенського – на Фанарі біля Царгорода (Константинополь). До речі, Константинопольський патріархат іноді називають просто «Фанаріон», або «Фанар» (подібно до того, як духовенство і миряни Католицької Церкви – «Ватикан»).

Патріарх Мстислав розумів, що швидкого вирішення питання Помісної Церкви не буде, бо розв’язати цей складний вузол проблем можуть і повинні винятково самі українці. Суть такого розуміння він сформулював чітко: «Визнаймо спочатку себе самі, а потім нас визнає ввесь світ». Патріарх був глибоко обізнаний з історією здобуття автокефалії іншими Православними Церквами світу. На прес-конференції в готелі «Київська Русь», перед поїздкою до Стамбула (нині Константинополь, раніше Царгород) він заявив: «Автокефалію Церкви не випрошують, за неї борються і здобувають». Щирість цих слів Патріарха Київського і всієї України підтверджують його життя й діяльність.

Задумаймось ще раз над словами першого Патріарха Київського і всієї України Мстислава: «Ми дбаємо, щоб суверенітет нашої Церкви був не лише звуком, а й дією. Ми не хочемо, щоб нами керували й торгували інші Церкви, як це було сотні років. Нашу Церкву продавали, нашу Церкву денаціоналізували. Ми хочемо, щоб нашим життям керувала свята Премудрість Божа, Боже Провидіння…». Святійший Патріарх Мстислав прагнув єдності не лише кількох єпархій, він мріяв про єдину Православну Церкву України.

Ще наприкінці 80-х років минулого століття, коли всі чекали, що ось-ось розпадеться Радянський Союз, коли на теренах України зародилась думка про відродження Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), порушувалось питання, щоб всі ті церкви, які розміщені за кордоном, об’єднати в одну-єдину Церкву, щоби УПЦ у США, в Канаді та УАПЦ в діаспорі з’єдналися в одну велику Церкву. Таким був задум Патріарха Мстислава.

Українська Церква була б однією з найбільших, він так її називав – Світова Українська Церква. Але, на жаль, зі смертю Святійшого 11 червня 1993 року процес втілення набутого досвіду розбудови автокефалії за кордоном з метою створення єдиної Православної Церкви в Україні призупинився.

У 1995 році УПЦ в США, а потім і всі інші з цих церков перейшли у юрисдикційне підпорядкування Константинополя. Ієрархія УПЦ в США, підпорядкувавшись Вселенському Патріарху, втратила автокефалію. Вона вийшла зі складу Київського патріархату, де перебувала в роки патріаршества Мстислава. Крім того, ієрархія УПЦ в США отримала грецькі титули… Хоча на богослужіннях ієрархія поминала Мстислава Патріархом, а не митрополитом.

Василь РОМАНЮК